приятельські історії

@priyateli Нравится 0

Написати в особисті @kateryna_yatel
Гео и язык канала
Украина, Украинский
Категория
Блоги


Написать автору
Гео канала
Украина
Язык канала
Украинский
Категория
Блоги
Добавлен в индекс
15.11.2017 17:29
реклама
Telegram Analytics
Подписывайся, чтобы быть в курсе новостей TGStat.
SearcheeBot
Ваш гид в мире Telegram-каналов
TGAlertsBot
Мониторинг упоминаний ключевых слов в каналах и чатах.
341
подписчиков
~146
охват 1 публикации
~32
дневной охват
~22
постов / месяц
42.8%
ERR %
2.22
индекс цитирования
Репосты и упоминания канала
31 упоминаний канала
0 упоминаний публикаций
39 репостов
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
Редакторка
мінкульт
Еда и сериалы
мінкульт
Типа Кино
мінкульт
Надо ехать!
Музыкальный Гик
Березовый сок
WTF
Окей, о чем пишет Соби?
Всякая годная попса
Музыкальный Гик
Каналы, которые цитирует @priyateli
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
шотам стендап
Андеркаст
SMRNV LIVE
in book we trust
Регіоналіті
Поясни за Art
мінкульт
Редакторка
Еда и сериалы
Музыкальный Гик
Музыкальный Гик
мінкульт
Radio Podil
Гендер в деталях
Radio Podil
Vertigo
Гендер в деталях
Radio Podil
Гендер в деталях
Гендер в деталях
Гендер в деталях
Vertigo
Гендер в деталях
Гендер в деталях
Последние публикации
Удалённые
С упоминаниями
Репосты
Черкаси (2020)
Хоча мені і здається, що знімати фільми та серіали про війну у такій кількості поки зарано, але все ж не порадити стрічку я не можу. Фільм розповідає про звичайних хлопців із села, які у 2014-му опинилися на воєнному кораблі ВМС України «Черкаси» якраз під час захоплення росіянами Криму.
На відміну від «Кіборгів» (які мені сподобалися), цей фільм не заграє з глядачем «голлівудською» картинкою чи побудовою сценарію. Він немов навмисно (сподіваюся) має неідеальний звук, нестійку камеру та немов мімікрує під документалку.
Не знаю, чи варто попереджати, що у хорошому настрої після фільму лишитися важко.
Читать полностью
У своєму https://www.instagram.com/kate_yatel/ повернула традиційну рекомендаційну сторіс-рубрику. Цього разу раджу сім українських фільмів. Наступного – розповім про серіали.
(Нотатка: про «Додому» та «Мої думки тихі» писати не хочу. Усі і так про них знають. Топове кіно)

Хайтарма (2013)
1944 рік. До рідної Алупки разом зі своїм товаришем приїжджає льотчик Амет-Хан Султан. Водночас, розпочинається операція НКВД по примусовій депортації кримських татар із цієї території, зокрема – і родини «Героя Радянського Союзу».
Це перша повнометражна робота Ахтема Сеітаблаєва як режисера. Фільм дуже далекий до довершеності, попри це йому вдається нагнати на глядача перманентне відчуття тривоги та страху.
«Хайтарма» – перший українських художній фільм про сталінську депортацію кримських татар. Хоча не думаю, що цей факт вас здивує – до анексії Криму українська культура взагалі ніби не помічала існування кримських татар.

Моя бабуся Фанні Каплан (2016)
Я рекомендую цей фільм з двох причин – історія самої Каплан та акторський склад. Фані Каплан в радянській історії вважається виконавицею замаху на Володимира Леніна. Фільм дає її історії трошки іншого контексту – і про нещасне кохання до анархіста, який її використовував; і про каторгу, після якої вона осліпла; і про роман із братом Леніна Дмитром. І не вірте трейлеру, який показує стрічку як звичайну мелодраму.
Виконує головну роль – магічна і чарівна Катерина Молчанова. Дмитра Леніна грає Мирослав Слабошпицький, відомий за режисурою фільму «Плем’я».

Припутні (2017)
Сюжет цієї трагікомедії розгортається протягом одного дня у селі Припутні Чернігівської області. Це подекуди абсурдна, подекуди дуже іронічна історія, яку важко сприймати як комедію, попри те, що вона викликає сміх. До речі, це перший фільм, який було знято на суржику, і, можливо, через це один із небагатьох, в якому у глядача немає відчуття, ніби з екрана говорять міфічні істоти минулого, а не живі люди. І це каже людина, яка скептично ставиться до суржику.
Головне питання, яке мене турбує досі: що трапилося із режисером Аркадієм Непиталюком? Як можна було зняти цей шикарний фільм, а потім висрати «11 дітей з Моршина»?

Герой мого часу (2018)
Один із моїх найулюбленіших українських фільмів – дебютна стрічка Тоні Ноябрьової. Це комедія про «маленьку людину» Жоріка, який переїжджає до Києва і спостерігає за його столичними дивацтвами своїми очима.
У стрічці є якийсь кумедний баланс між снобізмом містян, які з усмішкою дивляться на понаїхавших жлобів, і висміюванням псевдоінтелектуалів, які породжують сенси довкола симулякрів.

Брама (2018)
Я пам’ятаю, що коли ми вийшли із кінозали, то не могли зібрати кабіну та озвучити вердикт ще довгий час. «Брама» – це містичний фільм про родину, яка мешкає у Чорнобильській зоні. З одного боку – це соціальна драма про сім’ю, яка не полишила свій дім, про бідність, про несвоєчасне дорослішання тих, хто мав би бути ще дитиною, про жорстокість людей. З іншого – містична історія із грибами та русалками. І от друга сторона медалі стрічку і псує – спецефекти жалюгідні.
Із плюсів, які треба згадати – велика акторська гра Ірми Вітовської.
Треба ще у режисера Володимира Тихого зацінити комедію «Наші котики», але у мене стоїть якийсь блок перед нею.

Вулкан (2019)
Перший художній фільм документаліста Романа Бондарчука розповідає про перекладача місії ОБСЄ на сході, який випадково застряє у місті Берислав. Попередній досвід режисера відчувається тут навіть у комедійних сценах – якою б не було кольорокорекція, відчуття, що події цілком можуть бути реальними, не полишає. Водночас, фільм шукає межу між «своїми» та «чужими», по якій нас штучно розділяють роками.
Як буде настрій, можете ще подивитися «Дике Поле». Так, фільми різні і досліджують протилежне, але сприймаються досі в асоціаційній зв’язці.
Читать полностью
Суд над Василем Стусом. (І тими, хто зараз не боїться про нього розповідати)

За що судили Василя Стуса? Радянська влада сильно не любила дисидента Стуса. За його вчинки, вірші та друзів. Звинувачували його у тому, що він виготовив та розповсюдив матеріали, які мали підірвати радянський державний і суспільний лад. Серед його особливо небезпечних матеріалів, наприклад, був вірш:

Безпашпортний і закріпачений,
сліпий, колгоспний мій народ!
Катований, але не страчений,
рабований, але не втрачений.
Тебе знайшов я на добро,
а чи на горе. Я не знаю,
не хочу знати. Ти бо є,
і я до тебе утікаю,
і я минуле проклинаю
твоє, народе мій, боєць,
твоє минуле. Де ти був,
і де ти жив, і де ти взявся,
і де ти стільки лих намався
як ліз покірно під обух.


Страшне!

Як так вийшло, що Василя Стуса визнали винним? Риторичне питання. Совєти вміли визнавати винними будь-кого. Тим паче, таких особливо небезпечних. Але серед очевидних причин є і ще одна – робота його адвоката Віктора Медведчука. Сам Стус просив замінити його адвоката: «Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого Радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації». Але це клопотання ніхто не задовольнив.

Чи було за це щось Медведчуку? Ще одне риторичне питання. Але історія йому ця точно болить. Торік активно обговорювалося, що Медведчук вимагав у творців фільму «Заборонений» вирізати його зі стрічки. Цього року ситуація активізувалася через книгу Вахтанга Кіпіані. Справа дійшла до суду – завтра, 9 липня о 10:00 за адресою Дарницький районний суд м.Києва, вул. О.Кошиця 5а. Медведчук цього разу намагається заборонити цілу книгу. Вважайте мене заангажованою, але це – цензура і жесть.

А де можна дізнатися про все детальніше? Лінк на суд, що відбудеться завтра, я вже дала. Можна прочитати книгу «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР» Вахтанга Кіпіані. Коштує вона на різних сайтах від 200 до 300 грн.
Можна сьогодні о 19:00 увімкнути трансляцію-інсценування фінального судового засідання у справі Василя Стуса. Текст, який зачитуватимуть цілковито відповідає протоколу засідання. У ролях, зокрема Макс Кідрук (Василь Стус), Олена Герасим’юк (Михайлина Коцюбинська), Олександра Гонтар (Світлана Кириченко), Саша Кладбіщє із гурту ZWYNTAR (Валерія Андрієвська), Влад Сорд (Віктор Медведчук) та інші.

Також є хороші матеріали на тему:
СТУС БЕЗ ШАНСУ НА ЗАХИСТ: ведмежа послуга Медведчука. Правовий аналіз судової справи дисидента 35 років потому – Українська правда
Цитати, які особливо образили "честь та гідність» Медведчука можна знайти у матеріалі Wonderzine.
Читать полностью
Вирішила перенести трошки контенту зі свого Інстаграму сюди – рекомендую 5 цікавих ігор.

🐺 The Wolf Among Us
Творці цієї гри – Telltale Games, вони спеціалізувалися на епізодичних іграх, в яких вибір має значення. Тобто протягом гри ви потрапляєте в ситуації, які по-різному можуть вплинути на подальше її проходження. Так, у гравця відкривається кілька можливих фіналів та стосунків із персонажами. Найвідомішою грою студії, напевно, є The Walking Dead. Наразі вони збанкротували, хоча чутки про продовження The Wolf Among Us ходять й дотепер.
В основі цієї гри – серія коміксів Fables від видавництва Vertigo. За сюжетом добре відомі казкові персонажі (як Білосніжка) відтепер живуть у темному майже нуарному районі Нью-Йорка. Вони переховують від людей своє справжнє обличчя та будують звичайне людське життя. Ви граєте за Великого Сірого Вовка, який у цьому житті став детективом. Вперше, у Фейблтауні відбувається вбивство. Ваша задача – дізнатися, що трапилося, і зрозуміти, чи можливо покарати зло.
Геймплей у грі простий – навели, тицьнули, однією клавішею побилися. Більше на реакцію, ніж на реальне керування. Перепроходити гру можна, бо залежно від вашого вибору змінюватиметься фінал історії.
Наполегливо раджу не читати спойлерів. Сюжет у The Wolf Among Us сильніше, ніж у більшості серіалів, що вийшли цього року.

🌿 Mutazione
Найкрасивіша гра, в яку я грала. Ви граєте за дівчину, що вперше приїздить до свого діда. Старий сильно захворів і за ним потрібно піклуватися. Майже все своє життя він прожив на містичному острові, відрізаного катастрофою від цивілізації. Усі жителі – мутанти.
Ви блукаєте цим островом, знайомитеся із людьми, підслуховуєте розмови та волею-неволею впливаєте на їхні життя.
Якщо ж казати про ігрову частину, то у діда ви вчитеся майстерності шамана-садівника. Протягом гри ви збираєте насіння різних рослин. Усі вони розбиваються на категорії, відповідно до настрою. Ваша задача – посадити кілька окремих садочків. Під час садівництва ви дізнаєтеся, що рослини відповідають за різні інструменти, і створюють разом певні мелодії.
Естетика цієї гри не лише візуальна, а й музична. Шкода лише, що грається швидко та одноразово.

☠️ Death and Taxes
Підходимо до мого улюбленого жанру – симулятори. Конкретно у цьому випадку ви граєте за Смерть-бюрократа. Щодня вам виставляють квоту на кількість живих та мертвих, інколи – даючи вказівку, за яким принципом вбивати. Кожне із цих рішень має вплив на людство, про що ви дізнаєтеся із щоденних новин.
Фіналів у гри є багато. Десь вам вдасться пройти по кар’єрній драбині, десь – врятувати людей, десь – довести світ до знищення.
За геймплеєм гра подібна до Papers, Please (ти – прикордонник в авторитарній державі) чи Headliner (ти – головний редактор телеканалу у місті, де зростає расизм та небезпека таємничого вірусу. І ні, гру створили задовго до 2020-го).

👨‍❤️‍👨 Dream Daddy
Люди діляться на два типи: ті, хто не підозрював про існування дейтинг-симуляторів, і тих, хто пізнав щастя зіграти хоч в один. Dream Daddy – чи не найкращий.
Ви – гарячий татко-вдівець – разом із донькою підлітком переїжджаєте у новий район. Оточує вас сім родин із гарячими татусями – романтичний гот; священник із секретами; багатодітний спортсмен; добродушний, але азартний рудий; мрачний алкоголік; бариста-артист; доброзичний вчитель. Ви можете обрати на побачення із ким підете. На те, якою складеться ваша доля, впливатиме ваша поведінка, обрані репліки та результати мініігор.

🚔 This is police
Наразі це мій улюблений симулятор. Настільки, що я нещодавно придбала другу частину.
Ви граєте за начальника поліції, якому лишилося 180 днів до пенсії. Містом керує корумпований мер, якому не подобається демократія. У місті діє мафія та злочинні угрупування. Так ще й на десерт вам дістається протестувальник, який мріє стати керманичем.
Щодня ви відправляєте на чергування копів та детективів, розслідуєте справи та балансуєте між власною совістю та кулею від мафіозі.
Хорошого фіналу у гри або безпроблемних днів не чекайте. Чому? Правильно, тому що розробники – незалежна білоруська компанія.
Читать полностью
Подивилася за вас фільм «Eurovision Song Contest: The Story of Fire Saga». Повний відгук до фільму можете знайти на LiRoom, тут передам коротко.

Про що фільм? Невдаха-музикант Ларс, який все життя прагне перемогти на Євробачення та вразити тата, та його ексцентрична і гарна подруга Сігрід, через низку щасливих випадків та молитви ельфам потрапляють на конкурс. У них попереду випробування дружби, труднощі конкурсу, багато поганої музики і врешті – любов.

Що у фільмі погане? Сам по собі сюжет дуже клішейний. Як і більшість жартів, що обігрують стереотипні образи – від татка-красунчика до туристів-американців. Я вам чесно скажу, що десь на п’ятій хвилині фільму я могла вам крок за кроком розповісти, що буде відбуватися далі. Але треба розуміти, що тут головне не сюжет.

Що у фільмі добре? Домашня робота творців стрічки по вивченню конкурсу зроблена ідеально. Від кількості зіркових камео до посилань на реальних конкурсантів розбігалися очі. За лінком вище можете знайти більше, але тут процитую момент про свого улюбленця:

«Найкращий образ фільму – російський представник Александр, який танцює із напівоголеними чоловіками під пісню про сафарі-кохання, має «античні» статуї себе із ерегованим членом вдома та заперечує існування геїв у Росії (хоча й сам, схоже що гей). Команда хоч і не підтвердила цю інформацію, але є усі причини думати, що Ден Стівенс (також відомий за серіалом «Абатство Даунтон» та фільмом «Красуня і Чудовисько») списав свого героя з Сергія Лазарєва.»

Тож, чи варто дивитися Eurovision Song Contest: The Story of Fire Saga»? Якщо ви активно слідкуєте за Євробаченням і навіть пам’ятаєте якісь номери, окрім українських, то однозначно так. Фільм дуже точний у своїй атмосфері та немов екранізує усі жарти з твіттера. Якщо вам, загалом, шоу не дуже цікаве, то на вас чекатиме двогодинна комедія із очевидною лавсторі, купою поганої музики та передбачуваним сльозливим фіналом.
Читать полностью
Зараз буде пост про те, як я прошу у вас грошей на LiRoom, а ви такі – «топ контент!»

У нашого медіа є Патреон – платформа, на якій ви можете налаштувати невеличкі щомісячні платежі, які підтримують життєдіяльність LiRoom.

За то, шо ви кадаєте нам копієчку, ми не лише відчуваємо безмежну вдячність, а й даємо додатковий унікальний контент – щотижневі новини, унікальні плейлісти та «Водограй лонгрідів». Колись останнє було рубрикою на нашому сайті, де я збирала цікаві тексти про музику з усіх медіа.

Наприклад, сьогодні у "Водограї» було зокрема таке:

LiRoom: Зорепад релізів. Найцікавіші українські кліпи та сингли травня
Vertigo: «Джокер» та Спайк Лі: як кіно допомагає зрозуміти новий альбом Run The Jewels
hromadske.ua: У театр та на вечірки у капцях: як змінилося культурне життя та індустрія за час карантину
The Guardian: B-side themselves: why so many pop stars are releasing offcut albums
VICE: Tyler, The Creator Is the Artist of the Decade

На десерт ловіть відос про Ліззо та тренд на любов для себе.
Читать полностью
«Призрак коммунизма управляет нашим миром». Саме так називалася книга, яку мені скинули в особисті із проханням написати рецензію для видавця. Я осилила лише першу частину, в якій розповідають цілих 36 способів, якими диявол руйнує людство. Я зараз не жартую.

Серед моїх улюблених способів – це заміна поняття «гангстерська логіка» на «соціальна рівність», пропаганда науки, культивування освіти, поява модернізму та постмодернізму, поширення наркотиків та сексу, фемінізм, толерантність до ЛГБТ+, пацифізм, екорухи, скасування золотого стандарту, протести та революції, мода та тренди.

Які висновки можна зробити?
1. Пропаганда (країну походження та мову, якою написана книга, вгадаєте самі?) виходить на новий рівень. За яким принципом обиралося, кому цей опус скидати, для мене лишився таємницею. На пряме питання, на жаль, теж не відповіли. Очевидячки, диявол не дав.
2. Позаяк, якщо диявола не існує, то його варто було б вигадати.
Читать полностью
"Музика поза політикою"? Ми запитали про це 22 артистів. Відповіли 9

Після нашої колонки про те, що зірки не висловлюються на суспільно важливі теми, пролунало запитання: "Чому ви робите висновки, не запитавши самих артистів?". Ми подумали, що це резонне зауваження.

Ми запитали 22 українських артистів про моральну відповідальність, "музику поза політикою", резонансні події в країні та про те, що їм самим хотілося б обговорювати. Із них відповіли дев'ять і ще від двох ми очікуємо відповідь.

https://liroom.com.ua/articles/time-to-talk/
Читать полностью
Колись я розповім, як цей текст готувався. Але не сьогодні.
Знаю, що давненько не була активною тут. Обіцяю виправитися. А поки заодно можете підписатися на мій інстаграм, де я щотижня раджу музичку. Та й таке!
Кілька сторіч тому філософ Томас Гоббс сказав, що людина за межами громадянського суспільства знаходиться у природному середовищі, яке живе за принципом всі проти всіх.

Громадянське суспільство не можливе у ситуації ігнорування подій довкола нас. І лідери думок – від діячів культури до успішних блогерів – мають перед суспільством моральне зобов'язаня не мовчати. Висловлювати позицію, вчити співчуттю, закликати до дій. Безпосередньо впливати на «звичайних громадян».

Рік тому я писала гнівну колонку про те, що наші зірки вдають, що можна існувати поза політикою. Сьогодні мій друг та колега Льоша Бондаренко (@musicgeek) написав не менш гнівну колонку про те, що поки музиканти не почнуть серйозно ставитися до світу довкола, світ не буде ставитися серйозно до них.

Досить жити у своїй бульбашці. В якийсь момент вона лопне і падіння буде дуже болючим.

Читати тут: https://liroom.com.ua/blogs/say-something/
Читать полностью
Репост из: Музыкальный Гик
Наш с Катей Ятель @priyateli челлендж #культурфорс подошел к концу. Напомню, что она мне давала по три фильма на неделю, а я ей – по 9 альбомов. Отчитываюсь за последнюю неделю, которая оказалась полной шикарных фильмов.

Лабиринт Фавна (2006)
Гильермо дель Торо
9/10

Я видел "Форму Воды", и когда она получила свои Оскары, многие начали сравнивать этот фильм с "Лабиринтом Фавна". Некое подобие действительно есть – любовь режиссера к магическим существам, цветовая гамма, метафоричность, погружение в определенный временной период и специфический стиль движений фантастических тварей. Но на этом схожесть заканчивается.

"Лабиринт Фавна" хочется назвать величественным кино. Это картина. Это полотно. Ты понимаешь, что перед тобой неподдельно глубокое произведение, которое не может иметь одной трактовки. Реальное и фантастическое переплетено настолько сильно, что их разделение становится краеугольном вопросом в моменте восприятия концовки.

Дель Торо использует удивительный прием: страшная сказка с чудищами и достаточно отвратительными животными оказывается настоящим раем на фоне реального пиздеца, который происходит вокруг маленькой девочки, которая оказалась в окружении отчима-деспота-нациста и совершенно растерянной и потерявшей надежду на счастливое будущее матерью.

Метафор тут настолько много, что моего бекграунда не хватит их расшифровать: от мифологии до Шекспира (не даром же девочку зовут Офелия). "Лабиринт Фавна" – фундаментальное кино. Работа какого-то невероятного размаха. То, что хочется называть классикой.

Единственная причина, почему в моем личном рейтинге это 9/10, а не 10/10 – я так и не смог полностью эмоционально проникнуться этой историей.

Звуки Музыки (1965)
Роберт Уайз
10/10

Наверное, "Звуки Музыки" – самый известный мюзикл в истории. Огромное трехчасовое полотно, вплотную набитое песнями и танцами. Я подходил к нему с большой опаской. Напомню, что я не люблю мюзиклы.

Оказалось, что это совершенно потрясающий фильм. Во многом гиперболизированый и вылизаный. Персонажи близки к идеальным. Ситуации однозначны. Дети – милашки и ангелы. Но не стоит рассматривать "Звуки Музыки" как оду реализму. Не даром это классический мюзкил – стоит смотреть на него как на музыкальную пьесу.

Через такую призму оказывается, что это чрезвычайно доброе и светлое кино. Это первый фильм на моей памяти, где абсолютно все персонажи (кроме одного второстепенного) оказываются положительными. И это не портит картину! Музыка замечательная. Номера пронзающие (особенно первая сцена в беседке и австрийская полька в исполнении главных героев). Три часа смотрятся на одном дыхании и остается какое-то удивительно приятное послевкусие. Великое кино во всех смыслах.

Тайна Келлс (2009)
Томм Мур, Нора Туми
10/10

Первый полноформатный мультфильм ирландской студии Cartoon Salon. История о создании Келлской книги – легендарного и древнейшего ирландского Евангелие.

Аниматоры взяли за основу стилистику Келлской книги и вокруг нее построили весь визуальный ряд. В библейный сюжет ввели элементы современного сторителлинга, разбавили это все чрезвычайно харизматичными персонажами и рассказали впечатляющую и глубокою историю. Невероятная работа над исходным материалом. Видно, что создатели этой картины – задроты в хорошем смысле этого слова.

Это тонкая, аккуратная и затягивающая работа над культурным наследием страны, облаченная в увлекательный мультфильм. Я даже не представлял, что такое возможно. И с грустью задумался, что украинская история и мифология пока что так и не получили достойного отображения в анимации.
Читать полностью
Репост из: Музыкальный Гик
В рамках нашего челленджа #культурфорс Катя решила мне устроить "неделю гениальности" и дала три фильма, каждый из которых по-своему шедевр. Рассказываю.

The Master (Мастер) - 2012
Пол Томас Андерсон
7/10

Совершенно выдающаяся работа актерского дуэта Хоакина Феникса и Филипа Сеймура Хоффмана. История вояки с ПТСР, который встречает основателя псевдорелигиозного и псевдофилософского течения.

Я смотрел "Нефть" этого режиссера и был в абсолютном восторге. Чего не могу сказать об этом фильме, несмотря на потрясающих актеров. "Мастер" – это кино, в котором анализ персонажей преобладает над развитием сюжета. Это парный портрет совершенно разных людей, которые оказываются зависимы друг от друга. Это история о нереализованности и неуверенности в себе, которую очень не хочется признавать. И да, как отмечали критики, несмотря на очевидную коннотацию, в конце ты не понимаешь, кто же на самом деле Мастер.

Сюжет фильма как бы выныривает из ниоткуда и ныряет в никуда. Мы получам цельную историю болезни, но по всем вопросам остается ощущение недосказанности. Создается впечатление, что с такой концовкой фильм мог закончиться в любой другой момент и это бы ничего не изменило. Ну и не могу не отметить, что в "Джокере" Феникс играет очень подобного персонажа.

В общем, впечатление неоднозначное. Я не уверен, что буду советовать кому-то это кино, но для личного развития его однозначно стоило посмотреть.

Bronson (Бронсон) 2009
Николас Рефн
8/10

История реального человека – "самого опасного заключенного Британии". Феноменальная роль Тома Харди. Очень нестандартная режиссура Рефна, который меня крайне разочаровал "Неоновым демоном".

Мощь этого фильма заключается в том, что с самого начала режиссер снимает с себя функцию морального компаса. Все события, которые происходят на экране, не имеют морально-этической трактовки. Очень много насилия, в разные стороны. И все оно неоднозначно. Ты никогда не можешь провести черту между "хорошим" и "плохим", между "справедливым" и "несправедливым". И этот когнитивный диссонанс, когда тебе с одной стороны очень хочется сопереживать и сочувствовать главному герою, а с другой – не видишь для этого объективных оснований, – сродни великому "Заводному Апельсину" Кубрика.

Это очень мрачная, напряженная и стильная картина. Рефн тонко работает со всем: от цветовой гаммы до подбора саундтрека. Это исследование насилия в вакууме. Бронсон – уникальный человек. Он, безусловно, творец. Но его творчество асоциально, оторвано от мира людей. И в этом магнетизм и притягательность картины. Это наблюдение за безумием и талантом с удобного расстояния.

Royals Tenenbaum (Семейка Тененбаум) 2001
Уэс Андерсон
10/10

Естественно, я смотрел "Отель Гранд Будапешт". И был в восторге от "Острова Собак". Поэтому к первому крупному и громкому фильму Уэса Андерсона я заведомо подошел со скепсисом. Меня очень умиляет его тяга к симметрии, приятным теплым цветам и некоему волшебству, но уж очень хотелось найти слабые места.

Ближе к кульминации фильма я сдался и продал душу режиссеру. В этом фильме настолько много любви к людям, что этому невозможно противостоять. Андерсон через легкую, воздушную форму повествования говорит об очень травмирующих и драматичных вещах, а потом приводит к bittersweet концовке.

Каждый кадр проработан до мелочей. Игра на контрастах выстроена идеально. Ему удается даже тему условного инцеста подать настолько трогательно, что хочется умиляться. Для усиления эффекта "просто о сложном" наиболее комплексного и серьезного персонажа играет сугубо комедийний актер Бен Стиллер.

Андерсон не накаляет, но уверенно и красиво подводит к эмоциональной кульминации. А в конце дает выдохнуть и дарит надежду. В его мире доброта и любовь всегда оказываются превыше всего. Но это не та любовь, которая "жили долго и счастливо" и не та доброта, которая о всепрощении. Это о балансе добра и зла, который строится на желании людей становиться лучше. Замечательный фильм и доказательство, что Андерсон оказался гением чуть ли не с первых работ.
Читать полностью
Перший тиждень, в якому я не могла передбачити, як саме відреагує Льоша на фільми.
Третій тиждень нашого із Льошою Бондаренком (@musicgeek) челенджу #культурфорс. Поки у нього астрологи оголосили тиждень геніальності, у мене – тиждень тріп-хопу у МакДональдс. Розповідаю, що з того вийшло (традиційно – від найгіршого до найкращого).

DJ Shadow – Endtroducing….. (1996)
Коли я слухала J Dilla і вражалася тому, як майстерно він використовує семпли, то і не думала, що цей челендж доведе мене до цього альбому. На відміну від попереднього досвіду, цей мене радже роздратував. Якщо чесно, то я щиро не розумію, як і навіщо слухати подібні альбоми.

Grandmaster Flash and The Furious Five – The Message (1982)
За ці три тижні я дуже перенаситилася олдскульним хіп-хопом. Ніколи особливо не була прихильницею жанру. На жаль, із цією платівкою цікавих розмислів чи відкриттів у мене так і не сталося.
Найкращий трек альбому – однойменний The Message, на якому можна було і зупинити знайомство з творчістю гурту.

One Day as a Lion – One Day as a Lion (2008)
Спільний проєкт Зак де ла Роча та Джона Теодора мене, якщо чесно, розчарував. Мої спроби розшукати пояснення, що у цьому альбомі має вражати найбільше, розбилися о статті про те, який цей супердует – супер, з ким вони працювали і як класно працює тусовка.

Massive Attack – Blue Lines (1991)
MA – один із тих гуртів, в яких я люблю з десяток пісень, але відчуваю складність у прослухуванні їх підряд. Тому й альбом виявився таким вимученим. Із всього, що я слухала у MA – цей альбом мені здався найслабшим та одномантіним.

Beak> – >>> (2018)
Я не одразу провела паралель між цим гуртом та Portishead, тому під час прослуховування подібностей не шукала. Ретроспективно припускаю, що Джефом Барроу гурту перейшла у хорошому сенсі какофонія звуків.
Слухати альбом справді цікаво, але я маю сумніви, що увімкну його ще хоч раз у житті.

Sonic Youth - Daydream Nation (1988)
Я щиро вважаю так: з тобою або трапився до 16-річчя Sonic Youth і ти навіки вдячний цьому гурту, що чомусь навчив підлітковий розум, або ні. У другому випадку шансів, що Sonic Youth буде подобатися, категорично знижується. Я, до речі, з першої категорії.
Як слухачка підготовлена, я знала, що цей альбом треба слухати так, як читаєш «Улісс» – із зносками. Бо дідька лисого я б вловила відсилки до кіберпанку, фільму Chelsea Girls та купи старих гуртів.

Archive – Noise (2004)
Про Archive я знала десь трошки більше, ніж нічого.
У мене виникло враження, ніби це дуже обережна музика. У тому плані, що навіть у кульмінаційних моментах треків, вони радше нагадували релігійні гімни, ніж концертні бенгери. Цей альбом трек за треком накручує слухача, поки не доводить до повного виснаження.
Додала до плейліста трек Fuck U і вам раджу.

Can – Tago Mago (1971)
Найрозкішніший альбом тижня. Абсолютно несподівана музика, яка дивує кожну секунду.
Мене найбільше вразило поєднання класичної для 70-х гітари із усіма іншими музичними елементами. Результат дуже неочевидний.
Після другого прослуховування платівки додала собі у список на перегляд документалку Krautrock: The Rebirth of Germany від BBC. Схоже, що це світ, сповнений загадок.

Portishead – Dummy (1994)
Один із найцікавіших досвідів прослуховування музики за все моє життя. З одного боку, я в абсолютному екстазі від вокалу. З іншого, музичний ряд мене ледь не довів до панічної атаки. Це дуже наповнена та напружена музика, якої в якийсь момент стає так багато, що важко дихати. Дуже круто.
Єдине що, до такої музики треба бути готовим перед прослуховуванням.
Читать полностью
Нещодавно ми випустили черговий «Зорепад релізів», в якому, серед інших, рецензували і новий кліп гурту Love’n’Joy. У його основі класичні картини, які немов «оживають» на екрані. Подібні рішення – хоча й не мейнстрімні, але далеко не новаторські. За роздумами наша редакторка Катя Ятель (@priyateli) прийшла до висновку, що бачу лише один варіант, як можна було б оживити цю ідею – ввести у неї український контекст. А якщо точніше, використати наші художні надбання у своїх відеороботах. І ось вісім варіантів, кого можна для цього обрати:

🎨 Марія Башкірцева
Кому підійде подібна естетика? Насправді кому завгодно. Подібні портретні роботи епохи реалізму можуть бути референсом для постановки світла чи підбору кольорів. Але мені здається, що якби якась українська співачка-феміністка (привіт Катерині Офліян!) взялася за їхнє переосмислення та нашарувала власний досвід до цієї історії – ефект був би потужний.

🎨 Давид Бурлюк
Кому підійде подібна естетика? Його роботи – це суміш насичених кольорів, геометричних ліній та візуальних образів. Цей набір ніби проситься у кліпи психоделік-рок гуртів чи інших експериментаторів. Прочитавши більше про його ідеї – від глобального космополітизму до космічної долю людства – музиканти зможуть надихнутися та зробити потужне висловлювання на цю тему. При чому, не обов’язково на підтримку концепції.

🎨 Олександр Довгаль
Кому підійде ця естетика? Мені здається, що тема графіків не розкрита у відеороботах. Вона може підійти будь-кому, хто взагалі розглядає ілюстровані кліпи як такі, що можуть спрацювати з музикою. Було б цікаво дізнатися як гурти на кшталт Zwyntar обіграли б це.

🎨 Олександра Екстер
Кому підійде ця естетика? Мені легко вдається уявити кліп в естетиці кубізму в індігуртів, що і так сміливо поводяться із кольором – від [O] до Our Atlantic. Головне, не перестаратися і не зробити із цього ляльковий театр.

🎨 Іван Марчук
Кому підійде ця естетика? Не хочу використовувати асоціації першого рівня, але просто уявіть як неофолк та фолктроніка будуть виглядати у цьому лозово-природньому образі. Як круто YUKO або ДахаБраха виглядатимуть із елементами лози на обличчі та монохромному зображенні.

🎨 Олександр Мурашко
Кому підійде ця естетика? Відтворення образів із його портретів задача нетривіальна, адже потрібно зберегти і їхню кольорову насиченість, і символізм робіт, і підтексти, почасти релігійні. Мені було б цікаво побачити ці образи у лаконічно-ліричних виконавиць як U:Lav чи Zetetics.

🎨 Галина Неледва
Кому підійде ця естетика? Уявіть, ностальгічний фанк умовних Komissiya в антуражі сірості буття. У цьому образі життя помітне лише через динаміку героїв. Мені здається, що взявши за основу картину «Мої Друзі», гурт зміг би вийти на інших рівень загравання із минулим.

🎨 Марія Примаченко
Кому підходить ця естетика? Сміливцям зі смаком. Якщо не підходити до її творчості буквально (тобто не намагатися із костюмів, взятих напрокат із сусіднього театру, зробити не-Чеширського кота), то її образи можуть створити кліп, який неможливо буде забути. Головне, не дійти у цьому всьому постмодерні до масок в інстаграмі.

Дізнатися більше про цих художників та художниць та подивитися приклади їхніх робіт можна на сайті.
Читать полностью
Вчора, 12 травня, у 20 містах України відбулася акція #Стопкультурнийкарнитин. Аби привернути увагу уряду до проблеми культурної індустрії, учасники акції запалили сотні світлових променів. І це той випадок, коли ідея була вбита реалізацією.

За словами організаторів, зокрема Kyiv Music Days та Профспілки Музичної Індустрії, у плані уряду по виходу із карантину немає рішень для культурної індустрії. Таким чином, понад 250 тисяч людей (від артистів та організаторів до декораторів та квиткових операторів) знаходяться за бортом і не мають способу виживання.

Інші спроби почати діалог – від онлайн-конференцій та постів до петиції – не мали успіху. Тому й спала на думку ідея висловити своє занепокоєння таким чином.
Колективна травма – це дуже об’ємне поняття. Травматичні події, що мають вплив не на індивіда чи невелику групу, а цілу громаду чи країну, пізніше формують її колективну пам’ять, яка надалі має відбиток на менталітеті. До чого це я?

Промені світла, що б’ють у небо – не абстрактний образ. В Україні він має єдине прийнятне значення, яке пов’язане із Небесною Сотнею. Не з вежами близнюками чи якимись локальними акціями у Європі. А зі смертями громадян, що боролися за свою свободу.

«То організатори мудаки?», – може запитати хтось. Ні, не мудаки. Їхня ціль – правильна та актуальна. Я, як частина цієї індустрії, теж розгнівана, що культурну галузь фактично відкидають назад у її розвитку, при тому на етапі, коли вона лише встигла сформуватися. Уряд мав би допомогти культурним діячам. У нас мало б бути рішення. Але його немає.

Проблема організаторів у тому, що за невідомих мені причин, вони виявилися відірваними від колективної травми. Я знаю частину цих людей особисто і впевнена, що більшість із них до неї не байдужі. Я знаю, що багато з них справді хочуть розвивати українську культуру. Я знаю, що хтось з них витрачає свій час на соціальні акції, підтримку активізму, небайдужі до війни тощо. Просто конкретно тут вони сильно облажалися.
Читать полностью
Американська компанія Two Steps from Hell була заснована у 2006 році двома композиторами – Томасом Бергерсеном та Ніком Феніксом. Якщо вбити цю назву у стрімінгових сервісах, то можна буде знайти з десяток музичних альбомів, наповнених оркестровою епічною та пафосною музикою. Якщо ж послухати її уважно, то впіймати кілька сотень дежавю. Чому? Бо вони спеціалізуються на написанні музиків для тизерів та трейлерів.

Я зібрала у плейліст на Apple Music кілька їхніх знакових творів, а на прикладі кількох покажу, наскільки популярними можуть бути їхні композиції. Важливо розуміти, це не той випадок, коли хтось замовляє у них саундтреки. Ні, вони створюють музику, яку потім студії купують для своїх комерційних відео. Це не творість, а бізнес. Від цього й вражає.

Heart of Courage звучала у:
Трейлері фільму «Хроніки Нарнії: Підкорювач Світанку»
Британському фентезійному серіалі «Камелот» від каналу Starz
Трейлері гри Mass Effect 2
Кількох випусках шоу Top Gear
Саундтреці до футбольного чемпіонату UEFA Euro 2012
Рекламі мультфільму «Мулан»
Фінальних титрах дев’ятого сезону «Америка має талант»

Moving Mountains звучала у:
Трейлері фільму «2012»
Трейлері фільму «Сутінки. Сага: Молодий місяць»
Трейлері фільму «Люди Ікс: Перший Клас»
Трейлері серіалу «Гра престолів»
Телевізійній рекламі «Поттеріани»

Archang
el звучала у:
Телевізійній рекламі «Доктора Хто»
Трейлері п’ятого сезону «Мерліна»
Трейлері гри Assassin's Creed IV: Black Flag
Виступі синхроністки з Росії під час літніх Олімпійських ігор у 2016-му

None Shall Live звучала у:
Рекламі фільму «Перший месник: Протистояння»
Рекламі колекційного сету з фільмів «Бетмен проти Супермена: На зорі справедливості» та «Аквамен»
Трейлері гри «Відьмак 3»
Кількох епізодах анімаційного серіалу від Netflix «Мисливці на тролів»

ASAP звучала у:
Трейлері першого сезону серіалу «Шерлок»
Трейлері фільму «Індіана Джонс і королівство кришталевого черепа»
Трейлері фільму «Мумія: Гробниця Імператора драконів»
Трейлері фільму «Старим тут не місце»
Трейлері фільму «Хроніки Нарнії: Принц Каспіан»
Трейлері мультфільму «ВОЛЛ·І»
Читать полностью
Репост из: Музыкальный Гик
Удивительна и многослойность, которая удается фон Доннерсмарку. Это не просто рассказ о беспощадности и глупости тоталитарного режима. Это история любви. Это история дружбы двух людей, которые даже ни разу в жизни не виделись. Это история об идеалах и искусстве. Это история о борьбе, как внутренней так и внешней. В конце концов, это история о Боге, чью роль в какой-то момент перебирает на себя главный герой. В общем, вау.

Единственный момент, который меня смутил – некоторая романтизация агента Штази. Наша история (во многом общая с ГДР) подсказывает, что эти люди не были склонны к сочувствию, эмпатии и доброте.

Если же опустить этот морально-этический аспект и сконцентрироваться на фильме как на фиктивной истории, то в ней все идеально. Иногда аж слишком.
Читать полностью
Репост из: Музыкальный Гик
Вторая неделя челенджа #культурфорс с Катей Ятель @priyateli. Напомню, я ей каждые два дня даю по три музыкальных альбома, а она мне – какое-то значимое кино. На прошлой неделе Катя решила попробовать развеять мою тьму невежества и ознакомить с неанглоязычным кинематографом.

Служанка (2016)
Южная Корея
Пак Чхан Ук
8/10

Благодаря "Паразитам" южнокорейское кино резво выпрыгнуло из категории "для эстетов" во вполне себе мейнстрим. Но еще до Пон Чжун Хо первый рывок сделал именно Пак Чхан Ук с его гротескно-прекрасным "Олдбоем".

"Служанка" – красивое, напряженное, впечатляющее и эстетически выверенное кино. А еще очень феминистичное и даже в чем-то мужененавистническое. Все мужские персонажи этого фильма – хитрые твари и извращенцы. Женщины, впрочем, тоже хитрые, но светлые, полные любви и страданий. Что, впрочем, никак не портит фильм.

Сюжетные повороты настолько неожиданные, что местами выбивали меня из колеи (что-что, а plot twists корейцам удаются на славу). Кроме того, на подложке находится контекст непростых взаимоотношений между Японией и Кореей.

Поэтическое кино часто страдает недостатком сюжета и смыслов в угоду красоте картинки. В "Служанке" все прекрасно сбалансированно.

Дурное воспитание (La mala educación) (2004)
Испания
Педро Альмодовар
7/10

Я не смотрел ничего из Альмодовара, поэтому не могу оценивать эту картину в контексте его творчества. В целом это очень жесткая и мрачная история о гомосексуальной любви, сексе, наркотиках, священниках и педофилии.

Главное достижение этого фильма – то, как Альмодовару удается вести сразу несколько сюжетных линий, которые находятся в разных временных промежутках, смешивая и разделяя реальность и выдумку. Это приводит в некоторое смятение, но ближе к концовке начинаешь собирать полную картину в голове и впечатляешься тому, насколько же все еще хуже, чем могло показаться на первый взгляд.

Меня слегка смутила стилистика фильма. Несмотря на то, что он вышел в 2004 году, все время не покидало ощущение, что это работа из 60х или 70х. С другой стороны режиссер настолько эстетично и естественно показывает любовь мужчины к мужчине, что даже гомофобы в комментах писали, что им это не помешало заценить кино.

Альмодовар создает отличный саспенс и без ретуши показывает насколько губительным для личности может быть сексуальное насилие. Особенно в детстве. Особенно от священника. Это неприятно смотреть, но эту тему важно поднимать.

Жизнь других (Das Leben der Anderen) 2006
Германия
Флориан Хенкель фон Доннерсмарк
10/10

Драма-триллер о жизни под присмотром штази в поздней ГДР. Честно говоря, это выдающееся кино. Особенно впечатляет, что для режиссера – это дебют в полном метре. Он же стал и сценаристом. А сценарий тут играет ключевую роль.

Немцев часто любят ассоциировать с дисциплинированностью и надежностью, часто через призму их автопрома. Этот фильм хочется сравнить с идеально собранным авто: тут все детали выверенно работают на создание идеального механизма.

Несмотря на то, что фильм идет более двух часов, ты все время пребываешь в состоянии напряжения, которое периодически перекатывается в катарсис и обратно. Фильм очень холодный – все в серых тонах. Главный герой – предельно сдержан. Его лицо практически ничего не выражает и он крайне немногословен. Но при этом играет так, что ты пропитываешься каждой его эмоцией и понимаешь всю бурю чувств, которые постоянно борются внутри.

Каждая деталь работает на развитие сюжета. Если режиссер обращает внимание на какой-то предмет интерьера, или книгу, или особенность поведения, – то это точно сыграет дальше. Абсолютно все ниточки связаны между собой. И от этого получаешь невероятное удовольствие на выходе. Будто собрал кубик Рубика.
Читать полностью