Іноді треба вийти не на ту сторону проспекту...
Нам розказали звичайну, здавалось би, історію, але питання до себе гостро вдарило в сердце - скільки ж "розгублених очей" пробігає повз кожного дня, доки я намагаюся видавити із себе просте:
- З Вами усе добре?
"Метро. 00:16 год.
Прибув передостанній потяг.
Всі вийшли з вагонів і попрямували до виходу.
Ми з подругою позаду всіх і не пам ятаємо, на яку сторону виходити: в голову чи у хвіст потяга, щоб потрапити на правильний бік проспекту. Сперечаємось.
Посеред станції стоїть дідусь, років 70-ти. Охайний, інтелігентний на вигляд, чистенький.
Запитує:
- Яка це станція?
- Оболонь.
- А куди мені треба?
- ?! (питаннячко)
Ви приїхали на Оболонь. Де ви живете?
- Я їхав від сина з Борисполя. Виштовхали мене з хати. Більше не поїду їм стіни «затирати».
Ми з подругою переглянулися.
- З вами все добре?
- Так. Так. А що?
- Де ви живете? Куди вам ти?
- Я живу... я живу... вул.Автозаводська.
- Вам потрібно сюди виходити. Але вже пізно - автобуси не ходять.
- Ох, що ж мені робити?
- А ви точно живете на Автозаводській?
- Тож з Борисполя їхав, тут опинився. Чогось.
Ми не розуміємо нічого, але схоже, що з пам яттю у нього не все гаразд.
- Скажіть, а номер телефону сина у вас є?
- Телефон? Номер? Ні, ось у мене є.
І дістає з кишені «картку киянина» і три гривні.
Ми дивимося на фото, на прізвище, а що нам з тої інформації?
- Як звати сина?
- Сина... Олександр він.
Шукаємо у фейсбуці за прізвищем дідуся, сина Олександра. Якось же треба з ним зв’язатися.
На вулиці ніч та іще й був сніг. Куди ж його відпускати самого?
Сина ми не відшукали.
- Може, таксі йому викличемо?, - радимось з подругою.
- А він точно там живе? Зараз приїде вночі на незнайому вулицю... Зима ж...
- І то правда. В поліцію треба дзвонити!
Доки подруга викликала поліцію, вияснилося, що в дідуся є у сумці, крім молока і хліба, ще й паспорт.
- Прописка на Автозаводській! Все норм. Зараз посадимо на таксі.
Подруга сказала про це диспетчеру відділу поліції.
- А у квартирі хтось є?
- Де?
- У вашій? Вас хтось зустріне?
- Жінка померла. Син у Борисполі.
- Але ви потрапите у квартиру?
- Попаду.
- А ключі у вас є?
- Є.
Дістав ключі, показав.
Добре.
Ми викликали таксі, чекаємо на вулиці.
- А я ж у розвідці працював.
- У розвідці? Де?
- Ох, де я тільки не бував. На Кубі був багато разів.
- Ого! Розкажіть!
- Ви що? Вони ж можуть почути...
- Мм.., - переглянулися з подругою.
- Зараз вже буде таксі! Ще трішки.
- А куди я поїду?
- На Автозаводську. Додому. Ви ж зайдете у будинок? Знайдете квартиру?
- Зайду. Дівчата, я нормальний.
Під їхало таксі.
- Ось вам гроші, - простягаємо водієві, - але прослідкуйте, будь ласка, щоб дідусь зайшов у будинок.
Пояснили все, посадили дідуся, попрощалися і пішли додому. Все ж виявилося, що вийшли ми не на ту сторону проспекту. Але іноді треба вийти не на ту сторону проспекту...
#среда #нежданчик #историяизжизни #помагати #досвід
Нам розказали звичайну, здавалось би, історію, але питання до себе гостро вдарило в сердце - скільки ж "розгублених очей" пробігає повз кожного дня, доки я намагаюся видавити із себе просте:
- З Вами усе добре?
"Метро. 00:16 год.
Прибув передостанній потяг.
Всі вийшли з вагонів і попрямували до виходу.
Ми з подругою позаду всіх і не пам ятаємо, на яку сторону виходити: в голову чи у хвіст потяга, щоб потрапити на правильний бік проспекту. Сперечаємось.
Посеред станції стоїть дідусь, років 70-ти. Охайний, інтелігентний на вигляд, чистенький.
Запитує:
- Яка це станція?
- Оболонь.
- А куди мені треба?
- ?! (питаннячко)
Ви приїхали на Оболонь. Де ви живете?
- Я їхав від сина з Борисполя. Виштовхали мене з хати. Більше не поїду їм стіни «затирати».
Ми з подругою переглянулися.
- З вами все добре?
- Так. Так. А що?
- Де ви живете? Куди вам ти?
- Я живу... я живу... вул.Автозаводська.
- Вам потрібно сюди виходити. Але вже пізно - автобуси не ходять.
- Ох, що ж мені робити?
- А ви точно живете на Автозаводській?
- Тож з Борисполя їхав, тут опинився. Чогось.
Ми не розуміємо нічого, але схоже, що з пам яттю у нього не все гаразд.
- Скажіть, а номер телефону сина у вас є?
- Телефон? Номер? Ні, ось у мене є.
І дістає з кишені «картку киянина» і три гривні.
Ми дивимося на фото, на прізвище, а що нам з тої інформації?
- Як звати сина?
- Сина... Олександр він.
Шукаємо у фейсбуці за прізвищем дідуся, сина Олександра. Якось же треба з ним зв’язатися.
На вулиці ніч та іще й був сніг. Куди ж його відпускати самого?
Сина ми не відшукали.
- Може, таксі йому викличемо?, - радимось з подругою.
- А він точно там живе? Зараз приїде вночі на незнайому вулицю... Зима ж...
- І то правда. В поліцію треба дзвонити!
Доки подруга викликала поліцію, вияснилося, що в дідуся є у сумці, крім молока і хліба, ще й паспорт.
- Прописка на Автозаводській! Все норм. Зараз посадимо на таксі.
Подруга сказала про це диспетчеру відділу поліції.
- А у квартирі хтось є?
- Де?
- У вашій? Вас хтось зустріне?
- Жінка померла. Син у Борисполі.
- Але ви потрапите у квартиру?
- Попаду.
- А ключі у вас є?
- Є.
Дістав ключі, показав.
Добре.
Ми викликали таксі, чекаємо на вулиці.
- А я ж у розвідці працював.
- У розвідці? Де?
- Ох, де я тільки не бував. На Кубі був багато разів.
- Ого! Розкажіть!
- Ви що? Вони ж можуть почути...
- Мм.., - переглянулися з подругою.
- Зараз вже буде таксі! Ще трішки.
- А куди я поїду?
- На Автозаводську. Додому. Ви ж зайдете у будинок? Знайдете квартиру?
- Зайду. Дівчата, я нормальний.
Під їхало таксі.
- Ось вам гроші, - простягаємо водієві, - але прослідкуйте, будь ласка, щоб дідусь зайшов у будинок.
Пояснили все, посадили дідуся, попрощалися і пішли додому. Все ж виявилося, що вийшли ми не на ту сторону проспекту. Але іноді треба вийти не на ту сторону проспекту...
#среда #нежданчик #историяизжизни #помагати #досвід