Районна бібліотека ім. Клариси Ліспектор


Гео и язык канала: Россия, Русский
Категория: Блоги



Гео и язык канала
Россия, Русский
Категория
Блоги
Статистика
Фильтр публикаций


​​Кілька років тому Мартін Макдона написав коротку п'єсу A Very Very Very Dark Matter. Якщо ви не читали коротку п'єсу Мартіна Макдони A Very Very Very Dark Matter, зробіть це. Якщо вам не хочеться читати коротку п'єсу Мартіна Макдони A Very Very Very Dark Matter, я вам її переповім.

У Копенгагені живе знаменитий дитячий письменник Ганс Крістіан Андерсен: недоумкуватий, пихатий чмоня, який любить повторювати, що казки Ганса Крістіана Андерсена написав саме він, дитячий письменник Ганс Крістіан Андерсен. А на горищі в дитячого письменника Ганса Крістіана Андерсена – не просто на горищі, а в клітці – живе пігмейка, яка, власне, і є справжньою авторкою вищезгаданих казок.

Одного разу Г.К.А. повертається з чергових читань, і жінка запитує в нього, чи сподобалася дітям «Чорна русалонька» (точніше, «Маленька чорна морська пані»). Андерсен починає чвякати-хуякати, типу довелося трохи відредагувати текст. Буквально пару нюансів. І назву. І взагалі, навіть діти знають, що чорних русалок не існує! ...чорний гумор і боді горор ensue.

Я до чого взагалі. В цілому пофіг на той Дісней, головне щоб дітям – які знають, що чорні русалки існуютьподобалося. А щоб сподобалося таким старим цинікам, як я, треба, щоб каркасна оповідь нової «Русалоньки» була – див. вище.


Всім привіт! У благодійній лотереї взяли участь 74 людини (до збору при цьому долучилися ще більше). Лот рандомно дістається @Tatianos, а @andrewyakovenko і @kolbasir з найбільшими донатами я теж щось обов'язково передам. Ще раз усім дякую від імені наших воїнів.

А потім видихаю і повертаюся до подкаста; дехто вже дізнався, що наступний епізод буде про Джоан Ліндсей (не плутати з Джоанною). Вибачте, що в останні місяці контенту небагато – причини самі розумієте. Бережіть себе і – вперше дозволю собі сказати – не перемикайтесь.


Усім привіт! Несподівано для мене (а втім чому несподівано, я знала, які в мене чудові підписники) кошти зібрали дуже швидко. Реципієнти усім дякують: тепер у них є можливість зробити поточний ремонт автівок. Все, що ви закидували і закидуєте зверху, витрачатимуть теж на машини – бо сунуть далі – і на зимовий одяг. Ну і особисто мені додає оптимізму той факт, що стільки людей разом зі мною чекають на повернення монтажера Wicker Mag.

Є і сумна новина. Одного з хлопців на фото вже немає в живих. Багато хто знав Юру Самойленка, тому ви, можливо, вже чули: вчора він помер у лікарні після важких поранень. Реквізити для допомоги сім'ї героя лишаю окремо:
4149499150196036 (Самойленко Анастасія, дружина)
xkemanx@gmail.com (PayPal)


​​​​📚 Розігрую найцікавішу книжку зі своєї бібліотеки (точніше, тієї її частини, що досі вціліла). Це путівник по окультній Франції, перше видання, надруковане в 1964 році. Чудовий 1000-сторінковий раритет із безліччю містичних ілюстрацій, тож сподіваюся, він зацікавить і тіх, хто не знає французької.

З вас 100 чи більше гривень на банку (https://send.monobank.ua/jar/8Q7wSFb1bi) і скрін про переказ мені в приват (@good_old_Maryna), з мене ім'я переможця лотереї 15 вересня. Звичайно, кидати гроші можна і без лотереї, але я заохочую не стидатися і взяти участь.


📣 Прихильники Wicker Mag у березні... і прямо зараз. Так, мій напарник по ютубу і соулмейт разом із побратимами зараз на харківському напрямку, і я вперше проситиму про допомогу.

Під час останніх подій, за якими ви і так, сподіваюся, слідкуєте, вони втратили кілька автівок. В один із їхніх пікапів під Балаклією вгатили з танка, тож його стан ви собі уявляєте. Тому треба максимально оперативно зібрати кошти на нові колеса. Не буду довго розписувати мотивацію: є машини – є наступ.

Банка: https://send.monobank.ua/jar/8Q7wSFb1bi

У наступному пості зроблю невеликий розіграш, щоб ви могли не просто кидати гроші, а й отримати прикол. Заздалегідь усім дякую від імені хлопців!


Недавно мені трапилося чудове оповідання Найджела Ніла про чоловіка, який після контузії чи то інтенсивно галюцинує, чи то дійсно знаходить прототип замка казкової приспаної красуні... посеред пустелі. Тоді я ще подумала, як це водночас абсурдно і логічно – що події відбуваються саме там, а не десь у європейському лісі; хто хоч раз у дитинстві грався в пісочниці чи на пляжі, розуміє це відчуття, що в піску, під піском, можна знайти що завгодно.

А потім мої друзі Світлана та Влад створили цей трек/оповідання з музичним супроводом. Зізнаюся, я три рази перечитувала цей невеликий текст, коли Світлана мені його вперше прислала; я розпитувала її про авторський задум, але все одно відчуваю, що не розгадала його таємницю. Особисто для мене, пісок у ньому – це якась лавкрафтіансько-вандермеєрівська субстанція, щось, що «лагідно» підкорює людство, one person at a time. І це приємна фантазія, насправді. Приємно думати, що хтось має право усвідомлено розчинитися в білому сяючому піску – а хтось отримає по заслугах, коли його, як їбучого Карла в їбучому «Привиді», затягнуть маріупольські чорні радіоактивні піски (скоро, скоро).

І ще приємно думати, що я хоч технічно посприяла появі цього трека! Послухайте.


Просто хочу зафіксувати, яку дивну музику я слухаю після повернення в Київ; періодично її заглушає повітряна тривога, але вона теж видається музичною доріжкою, бо лунає з динаміків телефона, – з вулиці її не чути. Отже:

Козі Фанні Тутті (Throbbing Gristle) випустила незвичні мемуари, в яких проводить паралелі між своїм життям і біографіями Делії Дербішир та Марджері Кемп. Для мене це вау-комбінація, бо я люблю що Radiophonic Workshop, що християнських жінок-містиків, і обом темам присвятила по подкасту (в попередній реінкарнації, гг). А ще музикантка зібрала плейлист до уявного фільму про Марджері;

Heilung створили власну інтерпретацію найдревнішої відомої пісні – гурритського гімну Ніккал, в якому жінка звертається до богині Місяця з проханням про вагітність (але це не точно). З музичної точки зору експеримент не дуже цікавий – і далеко не перший у своєму роді – але він наштовхує на спекуляції про те, як інші цивілізації могли б трактувати наші пісні – велика кількість яких самі по собі є музичною археологією;

▶ Цього місяця виповнилося 50 років з моменту виходу альбома Smash Internment and Injustice! – це збірка пісень, записаних ірландськими націоналістами, інтернованими під час операції «Деметріус». ЄСПЛ згодом дійшов висновку, що знущання над в'язнями в даному випадку не можна вважати тортурами (для розуміння: деяких саджали у вертоліт з мішком на голові, піднімали в повітря і після побоїв виштовхували – з висоти пари футів, але жертви цього не знали). Тут міг бути коментар про користь від міжнародних правозахисних інституцій, але краще я підспіваю We shall overcome.


​​Ну хоч щось у житті незмінне. Книга: я просто сатиричний роман про антидепресанти. Марина: зомбі! тульпа! маніяки! горор!

Так, це новий подкаст.

Вчора прочитала, що режисерка American Psycho для образу Бейтмана надихалася інтерв'ю з Томом Крузом, якого характеризує "this very intense friendliness with nothing behind the eyes". У принципі, це подкаст не стільки про роман Отесси Мошфег, скільки про те, як така комбінація стала в суспільстві нормою.

Я вже трохи пояснила на патреоні*, що намагаюся робити проєкт РБімКЛ якомога менш тригерним через війну, але якісь тригери все одно неминучі, тому попереджаю: тут є згадки про депресію, самогубство та тероризм. Наступного разу оберу щось лайтовіше, проміс.

*Так, я переналаштувала патреон під подкаст, щоб не вводити нових підписників в оману. Старим нічого робити не треба.


Колись у мене будуть сили і натхнення, щоб написати про дивовижну відсутність емпатії у молодих американців і західноєвропейців, які вчора писали, що самі знаєте яка фотосесія погана, бо гламуризує війну, а сьогодні побачили самі знаєте які фото і відео та істерять про поганих українців, які несуть їм у стрічку nsfw. Але поки що я просто залишу тут статтю про те, що

інтернет складається з демонів:

We tend to think that the internet is a communications network we use to speak to one another—but in a sense, we’re not doing anything of the sort. Instead, we are the ones being spoken through.

The internet is not a communications system. Instead of delivering messages between people, it simulates the experience of being among people, in a way that books or shopping lists or even the telephone do not. And there are things that a simulation will always fail to capture. In the philosophy of Emmanuel Lévinas, your ethical responsibility to other people emerges out of their face, the experience of looking directly into the face of another living subject. “The face is what prohibits us from killing.” Elsewhere: “The human face is the conduit for the word of God.” But Facebook is a world without faces. Only images of faces; selfies, avatars: dead things. Or the moving image in a FaceTime chat: a haunted puppet.

As more and more of your social life takes place online, you’re training yourself to believe that other people are not really people, and you have no duty towards them whatsoever.

In 2011, a meta-analysis found that among young people the capacity for empathy (defined as Empathic Concern, “other-oriented feelings of sympathy,” and Perspective-Taking, the ability to “imagine other people’s points of view”) had massively declined since the turn of the millennium. The authors directly associate this with the spread of social media.

Lludd and Llefelys, one of the medieval Welsh tales collected in the Mabinogion, is a vision of the internet. In fact, it describes the internet twice. Here, a terrible plague has settled on Britain: the arrival of the Coraniaid, an invincible supernatural enemy. What makes the Coraniaid so dangerous is their incredibly sharp hearing. They can hear everything that’s said, everywhere on the island, even a whisper hundreds of miles away. They already know the details of every plot against them. People have stopped talking; it’s the only way to stay safe. To defeat them, the brothers Lludd and Llefelys start speaking to each other through a brass horn, which protects their words. Today, we’d call it encryption. But this horn contains a demon; whatever you speak into it, the words that come out are always cruel and hostile. This medium turns the brothers against each other; it’s a communications device that makes them more alone. In the story, the brothers get rid of the demon by washing out the horn with wine. I’m not so sure we can do that today: the horn and its demon are one and the same thing.


​​Оприлюднено перелік підписників каналу @cemetery_partisan, яких не здуло вітром перейменувань і дерусифікації.

(Олсо HELEN H0KE, напиши мені...)


​​А ось іще цікаве розчарування (sic!) від Кеті Койі, чи Кате Коджі, я так і не з’ясувала. Хитрі паблішери намагалися зобразити роман Strange Angels як історію про потойбічну силу тяжіння мистецтва — 'an ambitious photographer is possessed by a young mental patient’s strange drawings' — але насправді це історія про бабу, яка не мала клопоту і купила порося. Точніше, про чувака, який на фоні кризи середнього віку… еее, всиновив?.. дорослого чоловіка з шизофренією? Насправді, це могло бути інтересне горор-переосмислення цвейгівського " ̶Н̶е̶т̶р̶и̶м̶а̶н̶н̶я̶ Нетерпіння серця», де непогана в цілому людина забагато на себе бере — відповідальність за іншу людину це в принципі завжди багато. Але у Койі-Коджі це все присмачене добротним крінжем, бо наш чувак не хоче допомогти, він із тих, хто 'I want what you have'; він як той дядечко, який оточує себе чужими дітьми — без поганих намірів, — або як сумна fag hag у колі дрег-квінс; як той, хто сприймає Іншого як пігулку від власної миршавості, шукає свого Magical Negro. Від королеви трансгресії чекаєш чогось більшого, а «Дивні ангели» — це той рівень графоманії, який у 2000-х був перепусткою в одну там популярну на постсовку помаранчеву серію книжок.

PS Епізод №2 подкасту in progress, бігме, просто Марина упоролася, поміняла мікрофон на топ-проф-сексі і перезаписала пілот з нуля, бо її криє.


​​Я сильно облажалася з вибором першого за чотири місяці фільму — фільму, щоб саме подивитися, а не «почитати литовські субтитри до чогось заїждженого й ненапряжного». В сенсі, тут могло бути що завгодно — якийсь німий експресіонізм, виробничий ситком, документалка про пласкоземельників, — рецептори, що відвикли від стимуляції, все одно верещали б, як посіпаки (до речі, теж нормальний варіант).

Але я обрала страву від шефа: фірмову А24-психодраму-настільки-взвінчену!!!, що її перекошує в комедію (якщо комедією, у свою чергу, вважати турецький ци індійський фільм, де персонаж протягом багатьох хвилин і coup de grace’ів не може померти у слоу-мо) .

Men, єбать.
Нав’ючена традиційним для піджанру почуттям провини, героїня (Джессі Баклі) змивається у Дивокрай, де замість божевільного чаювання потрапляє на сосисочну вечірку імені Рорі Кіннера.

Подивитися типу-фолк-горор від Алекса Ґарленда було цікаво хоча б через те, як сильно він запізнився: усі можливі — феміністські в тому числі — новоробні варіації сюжету «погнали наші городян» вже відзняті. Тут хтось заперечить, що Men не про злих селюків, а про, гм, чоловіків, але взагалі-то стрічка ніяк не сперечається зі стовпами фільмів, канву яких вона запозичила: всі «Плетені люди» були про те, як суспільство спалює чи забиває камінням громадянина N, щоб зберегти статус кво, і ця нова ітерація сюжету — про те саме (хоча фінальна кривава інсталяція може наштовхнути на думку, що Ґарленд вирішив сатирично екранізувати всрату тікток-мудрість «ЕСЛИ БЫ МУЖЧИНЫ Р0Ж@ЛИ ТО В0ЙН БЫНЕБЫЛОБЫ»). Ґарленд нікуди не спізнився: реліз Men ю в е л і р н о збігся з ганебним трендом — реакційним відкочуванням до статусу кво, який існував перед #MeToo. У день виходу фільму в британський прокат The Guardian випустив програмну колонку про те, що кінець тяжби між Джонні Деппом і Ембер Герд підсумував повернення «прогресивного» світу до мізогінії як норми. В фільмі Джессі Баклі знімає котедж на два тижні, щоб побути на самоті — але англійське «Мужскоє государство» вже пхає їй ̶п̶і̶с̶ю̶ руку у двері, щоб просто по-людськи поговорити! щоб просто довести, що вона ̶н̶а̶с̶р̶а̶л̶а̶ ̶к̶о̶л̶и̶ш̶н̶ь̶о̶м̶у̶ ̶в̶ ̶л̶і̶ж̶к̶о̶ довела колишнього до самогубства. Якщо це звучить смішно, то так, це смішний фільм, аж до його кислотного символізму: чоловічий світ, куди потрапляє героїня — це ще й зелений світ (салатовий на постпродакшені викрутили до болю), світ Зеленої людини; зелений був кольором фей не тому, що це природний колір, а тому що зелені істоти протиприродні — див. колір очей одного з клонів Кіннера, див «зелених дітей Вулпіта». Жартуючи чи не жартуючи, Ґарленд каже: так, жіночки, ви маєте рацію — ми не просто ігрек-хромосома, ми інша раса, йобані зелені чоловічки. І перед титрами дозволяє акторці посміхнутися мідсоммар-усмішкою.

А от навіщо такі заяви роблять (і роблять, і роблять) хороші хлопці від кінематографу — це реально для мене загадка.


Сьогодні день нарождення у Нати Гриценко (Casa Ukrania), і замість тисячи слів я пропоную купити створену нею & friends компіляцію Dniprovia, весь прибуток з якої піде на гуманітарні та військові потреби, або ж підписатися вже на патреон Khatacomb. У мене, до речі, післязавтра теж +1 рочок, тож вважайте що це і для мене.




​​Ну що, починаємо?

Отже, це подкаст про письменниць – сучасних, олдових, знаменитих, забутих. І про їхні твори – скандальні, суперечливі, шалені, сміливі.

Патронам я докладніше розповіла про концепцію і свої творчі поневіряння, відкинуті варінти назви etc., а тут просто зауважу, що я вирішила остаточно зануритися у свою улюблену естетику старих журналів, діафільмів і провінційних бібліотек. Джингл у стилі Українського радіо, як завжди, написав Олексій (The House of the Hidden Light). Окремо дякую військовим, які в чатіку і пп дали мені картбланш на те, щоб займатися фігнею під час війни, бо чесно? я дуже вагалася.

У мене багато цікавих кандидаток на episode 2, проте стартуємо з попси. Але якої!


На патреоні: вже. Тут — soon.


​​...ось іще дивний момент: абсолютно зникло споживацьке ставлення до музики і творчості в цілому. Колись два релізи поспіль від знайомих музикантів були чимось рутинним; тепер їхня праця сприймається як подарунок, як загадкові вироби з алхімічного ефіру (з доставкою додому), змушує відчути себе тією первісною людиною, яка в стоковому попаданському сюжеті вперше знаходить плеєр, лякається і усвідомлює, що можна танцювати всередині себе.

Дівуар (Zwyntar) випустив під монікером SALMIAC трек These Parties Are Cursed Indeed (як виявляється, моє старе відео згодилося для назви!) Я завжди жалілася на те, що не здатна бачити картинки в голові, але якщо заплющити очі під цю музику, можна навіть при тотальній афантазії побачити стробоскоп у підпільному диско.
Spotify: shorturl.at/epFZ9
Bandcamp: shorturl.at/iFT06
Apple Music: shorturl.at/cfhBD
YouTube Music: shorturl.at/alvK8

Влад (Vlad Suppish) жив у Бучі і робив баллардіанський модулярний ембіент. Повернувшись у місто, яке ніколи не буде таким, як раніше, він створив щось нове для себе, тому що, цитую: while we are still alive we can make life meaningful through art, a celebration of existence in music.
Spotify: shorturl.at/dqKS1
Bandcamp: shorturl.at/jmyVY
Apple Music: shorturl.at/cgAFP
YouTube Music: shorturl.at/eoCKY

support youl local magicians
❤️‍🩹


Кличко каже, що можна повертатися в Київ, а я думаю повернутися до створення подкастів. Це буде єдиний допис, для якого я, мабуть, відкрию коменти, тому що я вагаюся і деякі питання для себе ще не вирішила. Типу:

- кому всралися подкасти, коли люди сидять у бомбосховищах, VS розважальний і освітній контент наразі так само потрібні;

- робити українською те, що і раніше, тобто створити аналог «Радіо Морґіана», VS радикально все оновити, починаючи з концепції;

- будь-який контент про горор буде тепер триґерним, VS горор був і є політичним і потребує обговорення;

etc. Сама я схиляюся до 1) та мабуть комусь таки всралися! 2) зробити, так би мовити, ребрендінг, тим більше завдяки ерефії я лишилася не тільки без техніки, але і без заготовок і чернеток, 3) ???

Мені відшибло генератор ідей, але бажання створювати щось хоч у мізерному ступеню значуще (хоча б назло ворогам) перевішує невпевненість у собі, тому навіть якщо це буде подкаст без імені про всю серію романів Вірджинії Ендрюс, ТО Я ГОТОВА.


Кому ви можете фінансово допомогти прямо зараз
(пост оновлюється)

Олег. У мирному житті він був людиною, яка могла розтлумачити отой пасаж Делеза, який ніхто, крім Ґваттарі, не міг зрозуміти, а тепер Олег закуповує нашим військовим дрони — і звітує за кожну копійчину.
РЕКВІЗИТИ

Ще один Олег! Адмін спільноти Зоокоти — притулку, який знаходиться в Київському зоопарку — зі зброєю в руках захищає наше місто. Давайте допоможемо його підопічним: їм регулярно потрібні ліки, їжа і перетримка.
РЕКВІЗИТИ

Світлана вивчала релігієзнавство, а зараз забезпечує сили тероборони тепловізорами. Я б хотіла тут додати влучну біблійську цитату, але давайте вже після перемоги!
РЕКВІЗИТИ

Андрій — лікар-ветеринар. Він мав власний притулок під Гостомелем. Росіяни знищили притулок, убили одного з працівників, травмували самого Андрія. І після всього він просить не для себе, а знову для тварин. Ось його історія і
РЕКВІЗИТИ

Білкіс — це фем-ініціатива, чудові засновниці якої надають гуманітарну допомогу потребуючим у Харкові. Бо права люди — це не теорія, а практика.
РЕКВІЗИТИ

Юрій збирає братові і його побратимам на «волонтерські машини, які використовуються не для цивільних завдань» (іф ю ноу вот ай мін).
РЕКВІЗИТИ

Аліса працює в ґеймдеві, але встигає допомагати біженцям, медикам і воїнам. Наразі збирає гроші на балістичні шоломи.
РЕКВІЗИТИ


Написала багато постів із суцільним гейтом і видалила. І хоча представники «дружественньіх каналов», які зараз запхали язика в дупу або езопівською мовою щось там распатякують про «блукання в пустелі», викликають у мене не менше ненависті і огиди, ніж ваньки-мародери, зайвий раз згадувати про цю плісняву я вважаю контрпродуктивним. Замість цього тут буде мастер-пост із реквізитами волонтерів, за яких я особисто можу поручитися.

Показано 20 последних публикаций.