3.3% ВВП - канал VoxUkraine

Бажані чи обов’язкові: чи справді ефективні суди корисні для економіки

Для економіки важливо, щоб власність була захищена, а контракти виконувалися. В цьому допомагають суди. Саме тому з 1996 року міжнародні фінансові організації витратили $5.4 мільярди доларів на судові реформи у різних країнах. Метью Чемін з Університету Макгілла дослідив, чи вели ці реформи до зростання продуктивності економіки. Його висновки показують, що ефективні судові системи не обов’язкові, якщо виробляти прості стандартизовані товари. Але для країн, які хочуть побудувати складну сучасну економіку, вони мають принципове значення.

Видатний економіст Дуглас Норт ще в минулому столітті стверджував, що нездатність країн гарантувати виконання контрактів є найбільшою перепоною для економічного розвитку. Щоб зрозуміти, чому, уявіть покупця, що просить виробника виготовити якийсь індивідуальний продукт, який підходить лише йому. Як тільки продукт виготовлений, покупець може легко змінити умови і переконати виробника скинути ціну. Адже знайти іншого покупця на спеціалізований товар буде непросто. Щоб уникнути таких ситуацій, покупець і виробник підписують контракт, виконання якого гарантується третьою стороною – судом. Таким чином, суд знижує ризики ведення бізнесу і змушує порушників виконувати домовленості.

Метью Чемін вперше дослідив, наскільки судові реформи, що фінансуються за рахунок іноземної допомоги, допомагають бізнесу. Він зібрав світову базу даних про 4,568 проектів з реформування судових систем, які впроваджувалися 500 агентствами з іноземної допомоги з 1996 року. Потім поєднав ці дані з дослідженнями ефективності судових систем і продуктивності підприємств у 74 країнах світу.

Висновки показали, що важливість судової системи залежить від типу бізнесу:

► Якщо підприємці виробляють стандартизовані товари, вони можуть працювати і в країнах з неефективними судами. Коли замовник не виконує умови контракту, підприємець може проявити гнучкість і знайти нового.

► Але якщо мова йде про виробників індивідуальних складних товарів, виконання контрактів набуває принципового значення. Неефективна судова система змушує переорієнтовуватися на стандартизовані товари або ж не входити на ринок взагалі.

Хоча гарантоване виконання контрактів не обов’язкове для всіх видів бізнесу, без нього неможливо побудувати складну сучасну економіку. До того ж, корисними для економіки стають лише комплексні судові реформи, які покращують усі характеристики судочинства разом – якість, швидкість і доступність. Низькобюджетні реформи і такі, що покращують лише окремі показники судочинства, не впливають на продуктивність компаній. Покращення доступу до повільних і корумпованих судів не змінює ситуацію. Як і пришвидшення роботи недоступних.

(EN) https://voxdev.org/topic/institutions-political-economy/judicial-efficiency-and-firm-productivity-evidence-world-database-judicial-reforms

Куди ми йдемо: як змінилося місце України у міжнародних рейтингах

У 2014 році VoxUkraine склав список міжнародних індексів, що дозволяють порівнювати країни світу у таких сферах як економіка та її інноваційність, якість демократії та свобода громадян. Стажерка VoxUkraine Анна Пустовойт оновила списки міжнародних індексів за 2014-2018 роки щоб з'ясувати, як змінилися позиції України в світі за роки кризи і реформ.

Найбільший прогрес Україна зробила за рейтингом податкового навантаження. За останні чотири роки ми піднялись у рейтингу більш ніж на 100 позицій, посівши 54 місце у 2018 році порівняно із 164 місцем у 2013 році. Це сталося через спрощення виконання податкових зобов'язань і зниження податків на працю та обов'язкових внесків. За звітом PWC і Світового банку, основну роль зіграло зниження ставки Єдиного Соціального Внеску до 22% порівняно з 2015 роком, коли вона становила 36,8-49,7%.

Повільне, але стабільне зростання відбувалося за індексом сприйняття корупції від Transparency International. В той час, як у 2014 році Україна посідала 142 місце у світі, у 2018 році - вже 120. Значну роль відіграли впровадження судової реформи та створення вищого антикорупційного суду.

За Глобальним Інноваційним Індексом, який складають Корнельський університет, INSEAD та Всесвітня організація інтелектуальної власності, Україна зросла на 20 позицій. У 2018 році ми посіли 47 місце, хоча ще 4 роки тому мали 63.
Також більш, ніж на 20 позицій Україна піднялась за індексом свободи преси (World Press Freedom Index). Зі 127 місця у 2014 році до 102 місця у 2018. Цей індекс вказує на покращення у сфері медіа та журналістики, зокрема створення незалежних від політики та бізнесу порталів і видань, покращення моніторингу прозорості медіа.

У 2018 покращилась ситуація за Глобальним індексом рабства (49 місце), якщо порівнювати з 2016 роком (25 місце). Ще у 2014 через активну фазу війни на Сході Україна займала 104 місце. Серед основних факторів, що погіршують позицію України вказуються наслідки війни, загальна економічна нерівність і проблеми з якістю врядування.

https://voxukraine.org/longreads/ratings/index.html?utm_source=main-page&utm_medium=indices&fbclid=IwAR2b3i3sbLmhaFCSgoJXWJ6Yoo27Aks3hfJP64JudXIbAPJ8Uvo1TINwfSU

Війна на виснаження: чому українська демократія не допомагає економіці зростати

Чому перехідні країни колишнього соціалістичного табору зростали дуже різними темпами? Наприклад Естонія та Польща за 1990-2004 роки зростали 2,5-2,8% на рік. В той час, як економіки України і Молдови за той же період втрачали в середньому 2.8-3.8% на рік. Політолог Тімоті Фрай показує, що визначальну роль відіграла політична поляризація. Найбільше провалювалися економіки тих країн, де комуністичні і антикомуністичні фракції отримували приблизно рівні сили в парламенті. Поки конкуруючі політики боролися за ресурси і контроль над встановленням «правил гри», інвестори проходили мимо.

В країнах колишнього соціалістичного блоку встановлювався різний баланс влади між представниками старої-комуністичної і нової-антикомуністичної еліти. В одних – парламентську більшість отримували комуністи, в інших – нові антикомуністичні партії, в третіх – складалися приблизно рівні сили старих і нових. Аналізуючи економічне зростання двадцяти п’яти посткомуністичних країн за період 1990-98 років, Фрай показав, що саме третя група країн зростала найгірше. Там, де конкуруючі фракції отримували приблизно рівні сили, кожна політична сила могла перешкоджати іншій проводити власну економічну політику. Оскільки їхня боротьба створювала політичну невизначеність, темпи економічного зростання падали. Наприклад, в Україні, Молдові чи Болгарії. Натомість, там, де на політичній арені домінували або екс-комуністичні, або антикомуністичні фракції, економічні показники були значно кращими. Наприклад, в Естонії, Польщі чи Узбекистані.

► Поляризовані країни частіше потрапляли до пастки часткових реформ і слабкого зростання. Висока невизначеність збільшувала стимули політиків та бізнесменів впливати на державні органи і активно лобіювати свої інтереси зокрема для захисту прав власності і зниження ризиків від зміни політики.

► Поляризація впливала на дотриманя реформаторами власної лінії. Якщо вони зіштовхувалися з сильною опозицією, то частіше об’єднувалися з екс-комуністичними партіями. Натомість, їхні колеги в неполяризованих країнах могли уникнути сумнівних компромісів, легко долаючи опір прихильників статус-кво.

► В поляризованих країнах економічне зростання залежало від виборчого календаря. Перед виборами зростала невизначеність щодо майбутньої економічної політики. Інвестори завмирали в очікуванні, а темпи зростання провалювалися. Таким чином, автор вносить вклад в дискусію про «політичні бізнес цикли». Адже, традиційно економічне зростання прискорюється перед виборами, через стимулюючі заходи політиків, які хочуть збільшити підтримку громадян. Втім, в поляризованих пострадянських країнах спостерігається протилежна картина – економіка зростає краще у найбільш віддалені від виборів періоди.

(EU) https://www.researchgate.net/publication/236753418_The_Perils_of_Polarization_Economic_Performance_in_the_Postcommunist_World

Шлях пострадянського тигра: чи варто Україні орієнтуватися на досвід успішних азіатських країн

Що вигідніше – виробляти літаки і смартфони чи фрукти і мед? Хоча ми звикли асоціювати високу додану вартість зі складними технологічними товарами, відповідь не така очевидна. Олена Бєсєдіна, Марина Хорунжа та Олександр Шепотило з Київської школи економіки показують, що для створення високої доданої вартості не обов’язково збирати Айфони. Інколи можна зібрати яблука і заробити більше.

Українські політики і економісти часто нарікають, що Україна виробляє прості товари з низькою доданою вартістю, в той час, як багаті і швидкозростаючі країни створюють складні технологічні продукти - з високою. Втім, автори статті на VoxUkraine показують, що це не завжди так. Виробництво сільськогосподарських продуктів, таких як фрукти чи мед, може створювати більше доданої вартості, ніж, наприклад, виробництво мобільних телефонів з імпортних запчастин.

В сучасній економіці складні товари створюються не в одній країні, а в багатьох. Наприклад, якщо ви маєте розвинуту науку і технології, то можете розробити смартфон. Але складати його будуть працівники іншої країни, де є дешевша оплата праці чи кращий доступ до якихось матеріалів. До того ж, найбільші вигоди часто отримують не ті країни, де розміщують виробництво товару, а ті, що займаються його розробкою, брендингом, дизайном, маркетингом. Наприклад, США, що розробляють смартфони заробляють більше, ніж Китай, який їх збирає.

Компанії з країн що розвиваються, як правило не здатні виготовляти високотехнологічні товари повністю тому лише включаються в окремі міжнародні ланцюги поставок. Ця стратегія має сенс в довготривалій перспективі, оскільки країни, у яких розміщують виробництво складних товарів можуть з часом навчитися розробляти їх самі. Як Китай, що спочатку вчився складати смартфони, потім копіювати, а потім – створювати власні бренди. Однак в короткостроковій перспективі такі країни не можуть отримати високу додану вартість, якщо вони не спеціалізуються на дослідженні, дизайні чи маркетингу.

Тому крім приєднання до глобальних ланцюгів доданої вартості, українські компанії можуть шукати власні ніші, що зосереджують більшу частину виробничого циклу всередині країни. Наприклад такі с/г і харчові продукти з високою доданою вартістю як мед чи фруктовий сік або ізольовані електричні дроти, за якими Україна входить у ТОП-5 експортерів до ЄС.

Це не означає, що потрібно відмовлятися від виробництва літаків на користь меду. В довгостроковій перспективі здатність створювати високотехнологічні продукти може забезпечити стійкий розвиток і стимулювати виникнення ряду суміжних галузей. Втім, в короткостроковій перспективі це може допомогти українським компаніям відкрити нові напрямки і отримати швидке зростання.

(UA) https://voxukraine.org/uk/chi-mozhe-ukrayina-povtoriti-shlyah-azijskih-tigriv-i-chi-vzagali-yij-varto-turbuvatisya-pro-tse/

Краде, але й щось для людей робить: чому програмна політика програє гречці і дитячим майданчикам

Чому виборці часто обмінюють свої голоси на передвиборчі подарунки політиків - продуктові набори, дитячі майданчики, нові ліфти в під'їздах. Дослідниці Lenka Bustikova і Cristina Corduneanu-Huci показують, що справа у довірі людей до держави. Якщо бюрократія неефективна і люди не отримують якісних публічних благ від держави, вони не довіряють передвиборчим програмам політиків і опираються на персональні вигоди від них.

Хороша політика полягає не у вирішенні проблем кожного виборця, а в створенні умов для якісної роботи бюрократії та державних інституцій. Ті, в свою чергу, забезпечують необхідні для громадян публічні блага - дороги, освіту, безпечні умови для праці та бізнесу. Натомість, в менш розвинутих демократичних країнах політика набуває інших форм. Коли голоси виборців завойовуються не програмами з покращення роботи бюрократії, а прямим вирішенням проблем громадян. Політики обіцяють підвищувати зарплати і пенсії, ремонтують підїзди, купують продукти харчування для виборців, використовуючи бюджетні кошти чи доходи від корупції. Така практика називається клієнтелізмом. Він деформує політичний процес і стимулює громадян обирати політиків, які здатні купити виборця, замість тих, які пропонують реформувати неефективну систему.

Авторки дослідження показують що однією з причин клієнтелістської політики є недовіра громадян до держави через її нездатність виконувати свої функції. Коли держава тривалий час неефективна, громадяни втрачають віру у реформаторські обіцянки політиків і збільшують прихильність до персоналізованої політики клієнтелізму. За низької державної спроможності і високої корупції програми реформ звучать нереалістично, тому в політиці виграють кандидати, які “хоч щось роблять для людей”.

І навпаки: ефективність держави знижує підтримку клієнтелізму. Громадяни бачать, що якісні публічні блага забезпечуються деперсоналізованими державними органами. Тому вони скептично ставляться до нереалістичних обіцянок і спроб політиків купити їхні голоси за і так наявні у них блага.

(EN) https://www.semanticscholar.org/paper/Patronage,-Trust,-and-State-Capacity:-The-of-Bu%C5%A1t%C3%ADkov%C3%A1-Osa/dfd95b395c92044a9eb9b94eea2332e1378db4cb

Верховна Зрада: чому українці вирішили оновити владу будь-якою ціною

Українці дуже критично ставляться до більшості інститутів влади, а Верховна Рада б’є рекорди громадської недовіри. Оксфордська дослідниця Сара Уітмор використала метод фокус груп, щоб узагальнити, що саме думають і відчувають українці до вітчизняного парламенту і чому вирішили кардинально його оновити. Основні асоціації - повальна корупція, захист олігархічних інтересів і зрада очікувань Майдану.

Авторка дослідження показує, що перемога на президентських виборах кандидата без політичного досвіду не виникла нізвідки, а стала результатом негативних настроїв, які об’єднали більшу частину населення. Хоча українські громадяни досить різноманітні за низкою соціально-економічних, мовних та етнічних ознак, вони доволі одностайні у своїй відразі до політичної корупції і поведінки представників правлячої еліти. Ці настрої значною мірою визначили характер останніх президентських і парламентських виборів.

Щоб точніше зрозуміти, що саме думають громадяни про вітчизняний парламент та його мешканців, дослідниця вивчала риторику і настрої чотирьох груп людей, які представляли різні верстви населення. Незважаючи на соціально-економічні відмінності, учасники усіх груп розділяли спільні асоціації щодо Верховної ради:

► По перше, у кожній групі звучала ідея, що більшість депутатів прагнули отримати або купити депутатське місце лише для захисту і просування власних бізнес інтересів. Це виражалося думками, що в українському парламенті більше бізнесу, ніж політики, чи що популістичні гасла депутатів – тільки відволікаючий маневр людей, які прийшли у владу лише для власного збагачення.

► По друге, учасники фокус-груп розглядали депутатів у якості пішаків конкретних олігархів, які мають важелі для зупинки важливих реформ і спрямування державних ресурсів на свою користь.

► Третя ключова думка – це зрада законодавцями значних очікувань, що були сформовані громадянами після Революції гідності. Хоча до влади були допущені представники громадянського суспільства, їхні зусилля активно блокувалися старими політиками та представниками олігархічних груп. Також звучали думки, що незалежні журналісти, громадські активісти та учасники війни на Донбасі були використані старими політиками для відбілювання своїх партій, а деякі нові обличчя самі ставали «кнопкодавами» і корупціонерами.

Це визначило колективні віддчуття чергового розчарування і зради, які лягли в основу гострої недовіри як до депутатів як окремих осіб, так і до Верховної Ради в цілому. Серед громадян сформувалося гласне і негласне переконання, що вся когорта діючої політичної еліти заплямована і потребує повної заміни щоб викорінити корупцію і відкрити шлях довгоочікуваним реформам.

(EN) https://voxukraine.org/en/supreme-betrayer-what-ukrainians-think-about-their-parliament/

Тривожна соціологія: чи справді українці хочуть повернути Сталіна?

За даними Інституту соціології, у 1994 році 41% українців погоджувалися з твердженням, що декілька сильних керівників можуть зробити для країни більше, ніж усі закони та дискусії. У 2017 році їх кількість зросла до 64%. Нещодавнє дослідження Тимофія Бріка та Олексія Крименюка на VoxUkraine також показало тривожні цифри – 73.3% українців потрапляють до ліво-авторитарного квадрату «політичного компасу» і схильні вважати, що держава повинна мати сильний вплив на економіку і на особисті свободи. Соціолог Олександр Резнік в аналітичній статті відповідає, в чому причина подібних настроїв і чи означають вони скорий прихід авторитаризму.

► Авторитарні тенденції в суспільстві наростають у час кардинальних змін, особливо серед тих груп населення, які найбільше потерпають від цих змін.

► Підтримка населенням авторитарних інструментів зумовлена невдоволенням імітаційною моделлю демократії і повільною зміною політичної еліти.

► Переконання громадян, що їхні проблеми можуть вирішити сильні політичні лідери, особливо зростають в умовах економічної нестабільності, недієвості законів та неспроможності держави виконувати свої функції.

► Громадяни не сприймають чинні «закони та дискусії», які себе дискредитували, натомість віра у прихід «сильних керівників» є скоріше надією на ефективне врядування, ніж прагненням «сильної руки».

Адже для авторитаризму потрібні не лише авторитарні настрої населення, але й наявність харизматичного лідера чи політичної сили, що мають тривалий висхідний тренд політичної популярності і могли б отримати достатню легітимність для концентрації влади. Втім в Україні популярність політичних лідерів має швидкоплинний характер. Також, переважна більшість прихильників авторитарних методів не мають чіткої ідеологічної ідентифікації і не схильні підтримувати ідеології, схильні до узурпації влади (крайніх лівих та крайніх правих).

Натомість реальною загрозою демократії автор вважає невибагливість українського суспільства щодо методів вирішення проблем. Ця загроза послаблює перспективу розвитку демократії і встановлення верховенства права. Основна небезпека криється не у встановленні тривалого авторитарного правління, а у неправових діях влади чи опозиції, що можуть знаходити підтримку населення.

(UA) http://i-soc.com.ua/assets/files/book/reznik.o.s/reznik_agora_v19.pdf

Закон самообмеження: як змусити бізнес грати за правилами

У країнах, що розвиваються підприємці масово не дотримуються норм регулювання. Через надмірну зарегульованість і низьку державну спроможність, держава часто не здатна контролювати дотримання правил, які сама встановлює. А через корумпованість регулюючих органів ці норми легко оминаються. Тому поширеним рецептом вирішення проблеми є скорочення регулювання. Втім, не все можна скоротити. А порушення в таких сферах, як безпека праці, якість продукції чи будівельні стандарти можуть коштувати людських життів. Дослідження Маркуса Тауссіга та Едмунда Малескі показує, що ця проблема має просте та інтуїтивно зрозуміле рішення: бізнес охочіше виконує правила, якщо приймає участь у їхньому створенні.

У В’єтнамі, як і в Україні, бізнес не вважає уряд хорошим арбітром у визначенні, що є правильним, а що – ні. 46% в’єтнамських підприємців вважають, що бізнес регулювання існує швидше для хабарництва чиновників, ніж для захисту суспільних інтересів. Тому навіть дуже важливі правила часто не виконуються. У вирішенні проблеми допомагає психологія. Підприємці краще дотримуються норм регулювання, якщо залучаються до їхньої розробки. Це підтверджується експериментом, у якому Торгівельно-промислова палата В’єтнаму поділила підприємців на три групи. Першу плацебо-групу просто повідомили про оновлення регулювання в сфері охорони праці. Другій групі детальніше розповіли, які обмеження це створює особисто для них. А у третьої групи запитали, як вони ставляться до нововведень і як їх можна покращити з більшою користю для суспільства.

В результаті:

► Підприємці, чию думку запитали і врахували, були значно краще обізнані про суть нововведень.

► Переконання підприємців про компетентність уряду у встановленні правил зросла на 23,6%. Причому, серед учасників третьої групи це зростання було на 6,8% (п.п.) вищим.

► Учасники третьої групи на 9,3% частіше дозволяли аудиторам Торгівельно-промислової палати перевіряти їх на дотримання норм. За результатами цього аудиту, вони на 5,5% (п.п.) частіше дотримувалися регулювання, ніж представники інших груп.

► Учасники другої групи, яких детально інформували про нововведення, але не дозволили приймати участі у їхній розробці не змінили свою поведінку відносно плацебо-групи.

► Реакція уряду відіграє ключову роль. Якщо думку підприємців запитують, але не враховують в нововведеннях, це підриває легітимність законів.

► Підприємці вважають нововведення кориснішими для суспільства, якщо вірять, що вони були прийняті з урахуванням думки саме представників бізнесу, а не експертів.

Залучення широких груп підприємців до розробки бізнес регулювання може сприяти дотриманню законодавства і робити світ безпечним місцем.

(EN) https://voxdev.org/topic/firms-trade/would-developing-countries-be-safer-if-governments-listened-business-owners-more

Шумпетер міг би пишатися: як Південна Корея перейшла від заводів до інновацій, гарантуючи своє процвітання

В середині ХХ століття економіст Йозеф Шумпетер популяризував ідею «творчого руйнування», що для стійкого і тривалого економічного розвитку потрібно підтримувати процес постійного оновлення. Сучасні економісти дещо її вдосконалили і запропонували нео-Шумпетеріанську модель. Простіше кажучи, якщо ми хочемо, щоб економіка зростала швидко, можна просто будувати «заводи» і використовувати вже існуючі ідеї і технології. Якщо ж ми хочемо, щоб вона зростала довго – потрібно створювати щось нове. Аналізуючи досвід Південної Кореї, економісти Філіп Агіон, Сергій Гурієв і Канджул Джо показали як «творче руйнування» працює на практиці.

Через 13 років після смерті Шумпетера почалося «південнокорейське економічне диво»: з 1963 по 1997 рік ВВП на душу населення країни зростало в середньому на 7% за рік. Втім, південнокорейське економічне диво стало предметом запеклих дискусій серед економістів, оскільки відбувалося за участі: диктатора Пака Чона Хі; великих політично-пов'язаних промислових груп, що отримали назву «чеболі» і активної ролі держави в економіці. Використовуючи нео-Шумпетеріанську модель автори дослідження розставляють крапки над «І», пояснюючи, чому це все таки вдалося.

На нижчих рівнях розвитку країни можуть використовувати так звану «інвестиційну модель». Щоб швидко зростати, достатньо активно інвестувати у нові виробничі потужності, використовувати вже існуючі технології, експортувати продукцію за кордон. Оскільки це вимагає значних капіталовкладень, ресурси держави і великого бізнесу можуть стати у пригоді і забезпечити промисловий розвиток країни. Втім, зростання за рахунок великого бізнесу і державних інвестицій рано чи пізно вичерпується і породжує політико-економічні проблеми: по мірі зміцнення, потужні фінансово-промислові групи стають більш зацікавленими у збереженні політичного впливу і статус кво, ніж у підвищенні продуктивності свого бізнесу.

Коли «інвестиційна модель» себе вичерпує, промислові країни зупиняються в розвитку. Якщо тільки їм не вдається перейти до іншої моделі зростання – «інноваційної». За цієї моделі економічне зростання залежить насамперед від створення нових продуктів і технологій, що вимагає високоосвічених працівників, інвестицій у інновації та конкурентного бізнес середовища.

Азіатська криза, що розгорнулася у 1997-98 роках разом з накопиченими політико-економічними проблемами могла покласти край південнокорейському диву. Але, з іншого боку, вона відкривала вікно можливостей для відмови від моделі чеболів, яка втрачала свою ефективність. Під тиском кризи і МВФ Південна Корея провела набір реформ, що обмежували домінування чеболів, відновлювали конкуренцію, знижували бар’єри для входу нових ефективних підприємців на ринки і спрощували вихід неефективних.

В результаті реформ, значна кількість нових підприємств увійшли на ринки усіх галузей, в яких до кризи домінували чеболі. Продуктивність нових підприємств значно перевищувала продуктивність чеболів, а їх інноваційна активність і патентування нових продуктів і технологій значно зросли. Хоча державний капіталізм і великий політично пов'язаний бізнес стали локомотивами «корейського економічного дива», саме «творче руйнування» гарантувало його тривалість.

(EN) https://www.ebrd.com/publications/working-papers/chaebols-and-firm-dynamics

Між США та Колумбією: чим відрізняються економіки переможців і аутсайдерів

Економічні класики пов’язували успішність країн з їхніми видами діяльності. Томас Мальтус вказував на домінування агросектору і видобувної промисловості у слаборозвинутих економіках. Йозеф Шумпетер пов’язував економічне зростання з інноваційною діяльністю і переробною промисловістю. Втім, сучасний світ дещо складніший. Бідні країни можуть спеціалізуватися в промисловості, послугах чи переробці, а багаті - продовжувати заробляти видобутком корисних копалин. Порівняння економік Колумбії та США показує, що секрет успішності країн не стільки в тому, чим займаються їхні підприємці, скільки в питанні, які з них перемагають.

Те, що працівник колумбійського підприємства виробляє за тиждень, працівник американського виробляє за день. Чим відрізняється бізнес середовище цих країн:

► В Колумбії мало «суперзірок». У США вдвічі більше фірм, які досягають визначних темпів зростання до свого п’ятирічного віку. До того ж, «чемпіони зростання» Колумбії розвиваються значно повільніше.

► В Колумбії більше фірм доживають до старшого віку не зростаючи в розмірі. В той час, як в Колумбії до 16 років доживають понад 65% фірм з кількістю працівників менше 50, в США – лише 50%. В США малі фірми або зростають і наймають більше працівників, або банкрутують і йдуть з ринку.

► В Колумбії багато мікропідприємств. В той час, як в США лише 4% працівників зайняті у дрібних фірмах до 10 робочих місць, в Колумбії вони дають роботу 32% зайнятих. До того ж, в Колумбії таких мікропідприємств дуже багато – 87% від усієї кількості підприємств країни (в США – лише 50%).

► Винагорода за неефективність. В Колумбії неефективні підприємства залишаються на ринку. З одного боку колумбійське бізнес середовище заважає швидко зростати, з іншого – не карає за неефективність. Основна відмінність колумбійського бізнесу – його низька продуктивність, яка рідко стає причиною банкрутства.

(EN) https://voxdev.org/topic/firms-trade/can-variation-firm-growth-explain-development-gap-colombia-vs-us

Чому Україні не вдалося

У 1990 році Deutsche Bank прогнозував, що українська економіка зростатиме найшвидше серед пострадянських республік. Згідно пануючих на той час економічних ідей, переваги були на боці України. Але з того часу багато змінилося: Україна стала історією провалу, а економісти значно розширили свої знання про причини економічних успіхів і невдач.

У цьому матеріалі ми підсумовуємо результати кількох десятиліть економічних досліджень і показуємо, як народження «капіталізму для своїх» стало відправною точкою провалу українських реформ. А в його другій частині розповімо, як це вплинуло на українське суспільство, яке потрапило до пастки низької довіри, деструктивної політики та слабкого економічного зростання.

(UK) https://voxukraine.org/uk/ekonomika-interesiv-yak-ukrayina-potrapila-do-pastki-vichnih-reform/?fbclid=IwAR1zFZwTHulWzQ9eYpYEFsZOxTbZqbDf8KU2mEfNrRNBQk9pxSB8LFhV1nM

Як нерівність доходів впливає на ймовірність дефолту?

Під час нещодавнього візиту до Брюселю Володимир Зеленський повідомив, що обговорення дефолту в Україні - це лише чутки. Ці дискусії почалися через заяву бізнесмена Ігоря Коломойського в інтерв’ю для Financial Times про доцільність оголошення дефолту в Україні. А що каже про дефолт економічна наука?

Кіянг Джіон з Центрального банку Кореї і Піттсбурзького університету та Цейнеп Кабукджоглу з Університету Вілланова у штаті Пенсильванія (США) досліджували, як нерівність доходів впливає на ймовірність дефолту.

Вони показали, що:
► зростання нерівності доходів всередині країни суттєво збільшує ймовірність дефолту: уряд має більше витрачати на малозабезпечених, тому змушений позичати більше;
► крім нерівності, ймовірність дефолту зростає від шоків пропозиції - зовнішніх чинників, які впливають на обсяги виробництва (ВВП). Наприклад, зміна цін на сировину, що впливає на ціни на кінцеві товари і послуги;
► спільна дія нерівності доходів та шоків пропозиції призводить до дуже високої ймовірності дефолту, що було доведено на прикладі Аргентини за 1993-2001 рр.

Щоб знизити ризики дефолту в умовах високої нерівності, автори пропонують прогресивну систему оподаткування. Це означає, що ставки податків збільшуються зі збільшенням доходів їх платників. Таким чином, уряд зможе використовувати податкові надходження для виплат малозабезпеченим і матиме достатньо коштів для виплати боргів.

Автори зазначають, що їхнє дослідження - лише перший крок в аналізі впливу нерівності доходів на ймовірність дефолту. А такі питання, як причини нерівності і як саме вона впливає на рішення про дефолт - предмет подальших досліджень.

Повну стаття за посиланням: https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S0165188918302562

Навчання для суспільства: що робити, щоб реформи не відкочувалися назад

Досвід пострадянських країн показує, що недостатньо втілювати важливі реформи. Потрібно ще забезпечити їхню незворотність. Щоб реформи ставали постійними і незворотними, за формальною зміною «правил гри» мають слідувати суспільні норми та поведінка громадян. Якщо цього не стається, реформи залишаються лише на папері або стають вразливими до зовнішнього втручання.

Раніше дослідники припускали, що коли реформи є корисними для суспільства, громадяни і держслужбовці зрештою приймають нові «правила гри» і змінюють свою поведінку. На практиці все інакше. Економісти з Європейської комісії проаналізували багатий досвід відміни реформ у Європейських та пострадянських країнах. Їхнє дослідження показує, що для надійності змін, суспільні норми повинні встигати за новими правилами.

Для цього нові правила повинні бути зрозумілими та легітимними в очах людей, які мають їм слідувати. Якщо така легітимність досягнута, нова політика та інституції приживаються і люди починають їм слідувати. Якщо ж поведінка і норми громадян «не встигають», зміни ризикують залишитися лише на папері. А впливові групи, зацікавлені у збереженні статус-кво, легко повертають ситуацію на свою користь.

Наприклад, досвід інтеграції пострадянських країн до ЄС. Там, де інтеграційні процеси супроводжувалися прагненнями громадян, вимоги вступу сумлінніше виконувалися національними урядами, а будь-які сумнівні кроки зіштовхувалися зі значним опором суспільства. І хоча формальні вимоги грають помітну роль, вони не здатні повністю замінити внутрішнє сприяння.

Іншим важливим фактором незворотності реформ є їхня прозорість. Зміни у сферах, більш закритих та не зрозумілих для громадян частіше зіштовхуються з опором. Наприклад, реформи фінансового сектору. Через складність комунікації і нерозуміння їх цінності для населення, вони частіше страждають від втручання, навіть якщо розробляються згідно кращих іноземних практик.

(EN) http://ftp.iza.org/pp142.pdf

Непередбачуваність вбиває або Чому українська корупція гірша за індонезійську

Іноземні компанії інвестують значно менше у країнах з високою корупцією. Це не дивно, адже регулярні платежі посадовцям можуть значно збільшувати витрати на ведення бізнесу. Втім, Шан-Джин Вей з колумбійського університету показує, що проблема не в корупції як такій, а у невизначеності, яку вона несе. Децентралізована корупція у таких країнах, як Україна, особливо фатальна для бізнесу і відлякує іноземних інвесторів значно більше, ніж високі податки.

Автор розглядав, як спричинена корупцією невизначеність впливає на прямі іноземні інвестиції. Іноземні фірми менше інвестують у корумпованих країнах. Втім, якщо порівняти розміри хабарів, які платять фірми з їхньою виручкою, то це не надто збільшує їхні витрати. Навіть в дуже корумпованих країнах, як Україна і Росія, фірми в середньому витрачають на хабарі незначну частку своїх надходжень. Значно більшу проблему становить невизначеність. Корупція, на відміну від податків, непрозора і непередбачувана, а виконання корупційних контрактів не гарантується формальними інструментами.

Непередбачуваність корупції залежить від організації державних органів та як вони взаємодіють з бізнесом:

► В країнах, де корупція більш централізована і ставки хабарів визначаються «зверху», хабарництво є досить передбачуваним і дуже схожим на податок. За тим винятком, що він потрапляє в кишені чиновникам, оминаючи державну казну. Наприклад, Індонезія. У цій країні корупція дуже поширена, а підприємці добре знають, кому і скільки платити. Вони також знають, що чиновники переважно виконують домовленості, тому корупція є досить передбачуваною і не надто відрізняється від чиновника до чиновника.

► Є інший тип країн, де корупція більш децентралізована, а різні державні органи можуть на власний розсуд встановлювати розміри і частоту хабарів, незалежно один від одного і без прив’язки до єдиного «центру». В таких країнах корупція стає більш непередбачуваною і залежною від волі окремих посадовців. Наприклад, Україна чи Колумбія. Хоча загальний рівень корупції в цих країнах схожий до індонезійського, інвестори менш впевнені, з ким потрібно домовлятися, за скільки, і чи будуть ці домовленості виконуватися. Корупційний досвід різних підприємців значно відрізняється.

Розрахунки показують, що навіть за однакового середнього рівня корупції, країни з високою непередбачуваністю втрачають значно більше міжнародних інвестицій. Наприклад, якщо збільшити корупційну непередбачуваність від рівня Сінгапуру (країна з низькою непередбачуваністю) до рівня Мексики (країна з середньою непередбачуваністю), то спад міжнародних інвестицій буде таким же, як від зростання податків на 32 процентних пункти. Якщо ж збільшити корупційну непередбачуваність від рівня Сінгапуру до рівня України (країна з високою непередбачуваністю), спад інвестицій буде таким же, як від зростання податків для іноземних компаній на понад 60 процентних пунктів.

(EN) https://www.nber.org/papers/w6255

Біда, та не для всіх: чому так важко змінити систему, навіть якщо вона не задовольняє більшість

Чому політики не діють в інтересах суспільства, а неефективна політика та інституції зберігаються десятиліттями, навіть якщо всі знають, що вони неефективні? Чому реформи, що мають змінити систему на користь більшості, нічим не закінчуються? На ці питання відповідає знамените дослідження Дарона Аджемоглу. Вся справа в питанні, хто контролює «правила гри». Якщо неефективна політика та інституції служать інтересам людей, які контролюють політичну владу, їх дуже важко реформувати на користь більшості.

За останні десятиліття економісти дійшли згоди, яка політика потрібна для економічного розвитку. Верховенство закону, захищені права власності, якісна ринкова конкуренція, макростабільність, відкритість до міжнародних технологій та інвестицій… Втім, якщо ця політика справді корисна для зростання, чому більшість країн світу не здатні її дотримуватися, щоб стати багатими і процвітаючими? Відповідь лежить між економікою та політикою. Справа в тому, що зміни, які несуть вигоди для більшості населення не завжди вигідні представникам правлячої еліти та їхнім друзям. Якщо політична еліта та політично-пов'язаний бізнес отримують вигоди від державної корупції чи монополій, вони можуть бути зацікавлені цей стан підтримувати. Особливо, якщо позитивні зміни несуть ризики втратити привілеї. Представникам правлячої еліти вдається блокувати позитивні зміни саме тому, що вони контролюють політичну владу і встановлюють «правила гри».

В економічній теорії, існує теорема Коуза, яка вирішує цю проблему. Якщо реформи неефективної системи несуть значні вигоди для всього суспільства, а представники правлячої еліти несуть від таких реформ втрати, ми могли б спробувати домовитися з ними, просто компенсуючи їм ці втрати. Це дозволило б зняти перепони для конструктивних змін. Незважаючи на деякі етичні питання щодо таких домовленостей, суспільство б від них тільки виграло. Загальні суспільні вигоди були б значно вищими, ніж витрати на компенсацію.

Втім, те, що працює в економіці, не завжди працює в політиці. Якщо б нам навіть вдалося укласти такі домовленості з представниками впливової еліти, то не існує сили, яка б могла гарантувати їх виконання. Тому що предметом домовленості виступає сама політична влада і контроль над встановленням «правил гри». Суспільство не може проконтролювати, щоб правляча еліта чесно передала контроль і зобов’язалася не блокувати позитивні зміни. А представники правлячої еліти не можуть бути впевнені, що передана влада не буде в результаті використана проти них. Тому, якщо ви володієте політичною владою, а її втрата несе ризики чи хоча б невизначеність щодо вашого майбутнього, ви будете зацікавлені утримувати її максимально довго. Навіть якщо це означає програш для всього суспільства.

(EN) https://economics.mit.edu/files/4461

А ви знали, що проект VoxCheck, який перевіряє твердження політиків, має унікальну в Україні онлайн-базу «Антологія брехні» - nepravda.org?

Зараз вона налічує 2102 перевірені цитати українських політиків. Але, здається, прочитати їх усі майже неможливо. Тому VoxCheck створив Телеграм-канал @voxcheck, у якому можна:
? почитати фактчеки висловлювань політиків;
? спробувати свої сили у фактчекінгу;
? дізнатися, хто, про що і скільки разів збрехав;
? переглянути останні оновлення Антології Брехні
та багато іншого!

Підписуйтесь на @voxcheck - там аналітично, фактологічно і не нудно.

Націоналізм і «повернення додому»: чому пострадянські країни пішли різними шляхами

За майже три десятиліття з розвалу Радянського соціалістичного табору, його учасники досягли дуже різних успіхів. Більшість країн Східної Європи та Прибалтики, таких як Чехія, Польща чи Естонія швидко демократизувалися і збудували успішні ринкові економіки. Більшість країн колишнього СРСР, таких як Україна, Росія чи Казахстан, побудували авторитарні або олігархічні режими і досягли слабких економічних результатів. Дослідження економістів та політологів показують, що ключовими причинами таких розбіжностей стали: сила громадянських суспільств, антирадянський націоналізм та географічна близькість до ЄС

Раніше ми писали про дослідження економістів Лазло Бруста зі співавторами, які показали ключову роль громадянських суспільств для успіху пострадянських перетворень. Країнам, що мали сильні громадянські рухи на початку змін, вдалося змусити політиків діяти в інтересах суспільства і успішно реформувати економіку. Це дозволило збудувати інститути демократичної підзвітності і відкрити нові економічні можливості для більшості населення.

Нещодавня робота канадських політологів Лукана Вея та Адама Кейсі доповнює цю картину. Їхнє дослідження вказує на ключову роль антирадянських націоналістичних рухів та географічної близькості до ЄС. У країнах Східної Європи та Балтії, антирадянський націоналізм і стимул приєднання до ЄС сприяли зростанню некомуністичної політичної еліти, що виступала за демократизацію і руйнування радянських тоталітарних інституцій. Оскільки демократизація накладала обмеження на зловживання владою, це сприяло успіху й економічних реформ. В результаті, плоди економічної лібералізації та нові економічні можливості дісталися широким групам населення. Натомість, в країнах зі слабкими антирадянськими рухами, стара політична еліта зберігала владу і вплив, блокуючи процес демократизації. В умовах слабких обмежень на зловживання владою, основні економічні можливості часто діставалися представникам старої еліти і новому класу політично-пов’язаних бізнесменів, що отримали назву олігархи.

Автори вказують на сильний зв'язок між антирадянським націоналізмом і рівнем дорадянської освіти, що сприяла поширенню національних ідей і підривала легітимність комуністичного правління. Сильна національна ідентичність, сформована ще до появи Радянського союзу, спрощувала мобілізацію населення після його розвалу. В країнах, де рівні дорадянської освіти були вищими, комуністи з більшою ймовірністю програвали перші демократичні вибори, в той час, як антирадянська опозиція змогла отримати широку підтримку. Ці перемоги обернулися формуванням нової некомуністичної еліти та швидкою демократизацією таких країн, як Польща, Чехія, Угорщина та країни Прибалтики.

В той же час, серед 15 республік колишнього Радянського Союзу, лише Грузія та Вірменія мали дорадянські рівні освіти вище 50%. Тому, більшість з цих країн мали слабкі націоналістичні рухи і низькі темпи демократизації. Населення таких країн, як Україна та Молдова було розколоте по лінії «русофіли/єврофіли». Це не дозволило націоналістам перемогти перші вибори і призвело до укріплення старої комуністичної еліти.

(EN) https://www.tandfonline.com/doi/abs/10.1080/1060586X.2018.1494959?journalCode=rpsa20

Популізм проти зради: чому люди голосують за некомпетентних політиків

Чому громадяни готові голосувати за популістів та недосвідчених політиків, навіть розуміючи, що некомпетентність «нових облич» може коштувати матеріальних втрат? Це питання дослідили економісти Рафаель Ді Телла та Джуліо Ротемберг із Гарвардської бізнес школи. Вони показали, що люди готові голосувати за недосвідчених політиків і популістів, якщо діюча влада не виправдовує очікувань або вважається корумпованою. Розчарований виборець готовий понести втрати від некомпетентності нового політика, аби уникнути політичної зради старого.

Якщо люди переконані, що політичний клас корумпований, а діюча влада зраджує інтересам виборців, запит на недосвідчених політиків може розглядатися як запобіжник від політичного обману. В умовах високої корупції і недовіри, недосвідченість політика може навіть вважатися перевагою. А дискредитована політична еліта, що критикує популістів за некомпетентність, може збільшувати їхні шанси, якщо саме поняття політичного досвіду викликає у виборців негативні асоціації. На це може бути кілька причин:

► З одного боку, люди не хочуть, щоб дискредитований, хоч і досвідчений політик вчергове зрадив їхні інтереси. В той час, як політик без досвіду може виглядати як «чистий аркуш» і вважатися менш корумпованим.

► З іншого боку, громадяни реагують не так болісно, якщо несуть матеріальні втрати через неумисні дії недосвідченого політика, ніж коли вважають, що втрачають через корумпованість і свідомий обман досвідченого. Це підтверджується поведінковим експериментом, у якому люди менше переймаються, якщо втрачають доходи в результаті випадковості, ніж коли їхні втрати – результат чиїхось свідомих рішень.

Чим більш досвідченим і компетентним вважався політик, який отримав кредит довіри виборців, тим більш зрадженими будуть почуватися виборці, якщо він цю довіру не виправдав. Особливо сильний запит на недосвідчених політиків виникає тоді, коли представники діючої влади мали високу підтримку на початку, але за термін своєї служби її втратили.

(EN) https://www.nber.org/papers/w22975.pdf

Ефект корупції: чи справді високі податки шкідливі для економічного зростання?

Публічна дискусія про розмір податків часто дуже спрощена і поляризована. Одні переконують про виняткову шкідливість високих податків для економічного зростання, інші – про беззаперечну користь. Дослідження Філіпа Агіона зі співавторами показує, що всі вони праві. Втім, реальність – дещо складніша. Вплив розміру податків на економічне зростання залежить від того, як вони витрачаються. А зміна рівня корупції значно більше впливає на показники економічного добробуту, ніж зміна податкових ставок.

З одного боку, високі податки відбирають у людей ресурси, які вони могли б витратити на споживання чи інвестиції в бізнес. Це може негативно впливати на економічне зростання. Назвемо це негативним ефектом високих податків. З іншого боку, зростання виробництва та інвестиції в бізнес залежать від якості публічних благ, таких як безпека чи інфраструктура. Як правило, ці блага забезпечує держава за кошти платників податків. Якщо держава витрачає кошти ефективно, вищі податки дозволяють створювати більше публічних благ, що позитивно впливає на інвестиції і економічне зростання. Назвемо це позитивним ефектом високих податків.

Тобто, в питанні розміру податків для бізнесу, негатив від втрачених ресурсів компенсується позитивом від отриманих публічних благ. Втім, це працює лише за умови, що податкова виручка витрачається ефективно і не «розчиняється» на шляху. Якщо корупція поширена, негативний ефект від високих податків не перекривається позитивним. Віддаючи значну частину прибутків, бізнес втрачає інвестиційні ресурси і стимули, не отримуючи нічого взамін.

Для перевірки цієї моделі дослідники використали 25-річні дані США щодо податкової виручки і корупції. У штатах з найнижчими рівнями корупції зростання розміру податків позитивно впливало на економічне зростання. Зі зростанням корупції позитивний ефект від вищих податків зникав. А у найбільш корумпованих штатах, вищі податки призводили до зниження темпів зростання.

Також автори показали, що зниження корупції і ефективне використання податкових коштів значно більше впливає на зростання економічного добробуту, ніж зміна податкових ставок за сталого рівня корупції і державної ефективності.

(EN) https://voxeu.org/article/taxation-corruption-and-growth