Кит не спить


Гео и язык канала: Россия, Русский
Категория: Книги


і ви прокидайтесь
https://instagram.com/airglow_in_sea


Гео и язык канала
Россия, Русский
Категория
Книги
Статистика
Фильтр публикаций


— Я не можу звідси піти. У мене серце.
— І що з того? У всіх тут серце.

Я своє посадив, як насіння, і воно вже почало зростати паростком. Мушу доглядати за ним, дочекатися, поки стане високим крислатим деревом. Щоб всіх, кого я люблю, захистило від дощу і куль.

— А я своє обміняв на музику.
— Що це значить?

Що куди б я не йшов, що б не робив — всередині себе я чую складний і красивий ритм. А коли я займаюсь чимось чужим, коли втрачаю віру, коли ненавмисно зраджую сам себе — музика обривається, і я в цій тиші собі не знаходжу місця, відчуваю себе полишеним. Тому все, що лишається — весь час прислухатися, щоб всередині був звук, на світ відгук.

— А я не обмінював своє, а подарував.
— Кому?

Дівчині з каштановим волоссям і очима лисиці. Вона його тримає закладкою в книжці, яку читає. А навіть якщо не читає, то носить у рюкзаку. А навіть якщо не носить… Будемо відверті, зі мною йому було б не краще.

— А мені часом здається, що я вміщаю десь сто сердець чи сто тисяч, чи сто мільйонів. Інакше не знаю, як пояснити, що відчуваю все це. В одне — точно би не вмістилось одночасно все зоряне небо, кожна із хризантем, увесь розпач, вечірній туман, вдячність, невідомі раніше виміри болю, зелені й золоті відблиски на воді, і знову — вдячність.


___
Сонце вже видніється на горизонті — розпашіле гаряче серце.
Прокидається той, воно всередині кого б’ється.

1.6k 0 26 18 190

Давай, ніби так: я приходжу додому, приношу свіжий хліб, вино і холодні жоржини. Вдома – ти. Кажеш: “я скучив”, і ще: “в мене тут сталась музика. послухаєш?”

Давай, ніби так: ми виходимо з кінотеатру, навколо – світло ліхтарів і стукіт місяця (пульсуючий, як і пасує серцю). Ми спускаємось до набережної: найголосніші на всій вулиці: я обурююсь фільмом, ти не погоджуєшся. Річка лащиться до рук, грається, що вона — почергово — кіт і море.

Давай, ніби мені не доводилось проводити одне життя — зламом криги, друге життя — лісом, який виріс на місці згарища, третє – обіцянкою повернутись, четверте – словом, яке носили в собі, як скарб, а потім віддали іншому – і іншого врятували. Ніби мені ніколи не доводилось забувати, хто ти, як тебе звати і де можна тебе побачити.

Давай, ніби ми співпали в часі й просторі в цей раз — ти дочитуєш цей текст, дивуєшся, чому тут всюди “ніби”, якщо все справді так. Кажеш: “йдемо гуляти?”, як ніби зараз – найгарніша осінь.

3.5k 0 41 31 285

— Серце восени стає достиглим, як груша чи виноград. Набирає вагу і сік. Сповнюється теплом, справжнім теплом, яке йде зсередини, а не тим, яке постійно чекаєш ззовні.
Позбавляє марних очікувань: все, що є – стає у тобі проявленим. Чого нема – в цю ж мить не з’явиться нізвідки. Треба підготувати землю, перезимувати, тоді ростити, відганяти усіх, хто шкодить.
А зараз – є те, що є. Ти можеш не боятися, що щось не встиг.

А він подумки перераховує все те, чого не встиг. Кожного, кого не побачив.
Думає, чи має ще хоч щось якесь значення. Весна видається такою далекою, наче сюжет із казки, яку вперше читав в дитинстві. Літо – ледь пригадує, що означає це слово. Сумнівається, чи не вигадав часом сам.

— Восени птахи і діти покидають свої дома.
Й він думає: “Я точно вже не дитина. Тоді — птах? Принаймні, в мене теж зараз немає дому”.

Вона говорить ще щось про те, що сонця ставатиме менше, та це на краще, бо все має набратись сил перед цвітінням; що треба берегти тепло й не відкривати незнайомцям ні дверей, ні серця; що кращого часу перестати боятись уже не буде.

І він раптово згадує, якого смаку яблука на дачі. Яка на доторк тиша біля річки. Як його кличуть, щоб збирав малину. І як сміється та, кого він любить.

Він посміхається щиро вперше за років, напевно, сім.
Сльози на смак чомусь – біле сухе вино; терпкий грушевий сік.

4.6k 0 32 24 242

Прокинешся хвилею
Відчуватимеш, як сила народжується зсередини, підіймається з глибини, як в собі тримаєш скарби землі і неба. Будеш частиною моря. Будеш сама собі хвилею. Пам'ятатимеш, як колись впала у це море водоспадом, рікою, дощовою краплею.
Знатимеш, що скоро дістанешся берега, розіб’єшся піною, прокинешся кимось ще.

Прокинешся гірським піком
Явним, гострим, безкомпромісним. Відчуватимеш свої межі, усе каміння, яке в тобі: майже нерухоме, важке. Знатимеш, що все воно – не даремне, що було необхідним, бо без нього – яким би ти зараз був? Ким би став?

Прокинешся ранковим туманом
Нічого не обіцяючим, легким, дозволяючим собі бути яким завгодно. Знати – ще нічого достеменно не вирішено, а отже – можливо все. По справжньому все можливе.

Прокинешся вечірнім туманом
Густим, яблуневим, м’яко вбиратимеш світло з усіх усюд. Будеш зацікавленим слухачем, вже закоханим, та ще не знаючим, в кого саме.

Прокинешся лисицею з дев'ятьма хвостами
Один хвіст обміняєш на чисту джерельну воду, другий – віддаш як викуп за те, щоб цілим залишили твій улюблений ліс, третій – загубиш, коли тікатимеш з пастки, четвертий – подаруєш малому хлопцю, який заблукав і тремтить від холоду, п’ятий – віддаш за так дівчині з очима лисиці. Вирішиш, що поки з тебе досить, підеш спати.

Це рідкість, та може статися так – прокинешся собою. Дивуватимешся, дива матимеш цілий день.

5.9k 1 41 16 235

Побудь залишеною дитиною, забутим другом, тим, чий сміх ніхто не носить у ямочці між ключицями.
Побудь кілька днів місцевим у місті, де ніхто не покличе тебе на ім'я, не впізнає, не покличе дивитись, як сонце цілує лінію горизонту.

Не обіцяю, що відчуєш свободу.
Бажаю, щоб відчув себе собою.

Собою, який сумує, і сум окреслює межі тіла й навіть трішки виходить за. Носиш його на собі, наче рюкзак, час від часу заглядаєш всередину, щоб побачити, що там є, точніше — чого немає вже.

Собою, який говорить з містом, деревами і птахами. Який читає знаки в написах на стінах, вихоплених краєм вуха розмовах. Залишає знаки такі і сам: записку, складену у корі, дочитану книжку, мушлі, привезені з портового міста, а тепер розсипані по асфальту.

Собою, який береже зв’язок, що тягнеться тонкою лінією (золото і смарагд!) до тих, хто зараз не поруч. Який вміє в лють, і вміє – в ніжність. В якого стільки сили. В якого, здається, вже не лишилось сил.

Собою, таким красивим, коли розплющуєш очі, зустрічаєшся поглядом з новим днем.

5.9k 0 32 24 272

Що вона говорить між другою ночі і третім сном, що ніяк не йде:

“Допоки я стою тут, а сонце ще не зійшло.
Допоки я бережу пам’ять, що небо оксамитове (ракетами не розрізане), трава – шовкова (не вкрита попелом).
Я маю сміливість тебе просити.

Я прошу – зціли мене, що значить – зроби мене знову цілою. Полагодь мене-розбиту, мене-зневірену, мене-втомлену. Склади мене наново, перезбери мене. Витягни з мене страх, як витягають нерв.

Я прошу – налаштуй мене, як налаштовують арфу чи контрабас, що значить — я хочу повернути собі свій голос, звук, своє чуття простору, що довкола. Я готова.

Я прошу – вклади в мене радість, як ти вклав кісточку в абрикос: щоб зі мною росла, тримала міць, додавала сил.
Сил загалом прошу стільки, щоб допомагати триматись небу, навіть якби воно надумало падати нижче ще.
Погляд мій зверни на дива, всю мене оберни – на чуття і слух.
Навчи мене знаходити третій шлях, там, де треба вибрати один з двох, і нехай я зможу його пройти.

Всіх, хто поруч – вислухай також.
Полюби без меж”.

6.9k 1 40 28 283

Синьохвостий пташе, якого мені не вдалось спіймати.
Цей лист народжується серед ночі, бо ніч — це не “коли”, а “де”.
Цей лист я пишу тобі з часу, який тут тримається на одному лиш ґудзику місяця (й то, він щораз тоншає).

Вдих
В саду вперше за десять років виросли абрикоси, незнайома жінка попросила назвати руде кошеня – назвали Марсом, небо о п’ятій ранку пахне скошеною травою і попелом. Крізь попіл ростуть фіолетові й рожеві мальви.

Видих
Коли стає нестерпно, я тримаюсь за твоє ім’я, як за руку.

Вдих
Я виростаю в когось відважнішого й злішого. Раніше я думала, що поки росту – зі мною росте і страх. Тепер я знаю, що так і є, але: страх завжди менше того, хто його побачив.
Життя завжди більше тих, хто його живе.

Видих
До темряви можуть звикнути тільки очі, нічого більше. І це на краще: як тільки починаєш бачити в темноті, не пропустиш жоден спалах світла.

Вдих
глибокий, від неба до землі, від верхівки голови й до твого коріння. Сяючий, наскрізний: хвиля, яка приводить до тями, відчувається усім тілом, нагадує, хто ти є.

Видих
наповнений, від землі до неба, яскравий: спалах болю й ніжності, оберемок вдячності, наче мальв.

Вдих
Я люблю тебе
Я люблю тебе
Я люблю тебе

Видихай

6.8k 0 41 43 283

Я знав, що робити, коли земля під моїми ногами була суха й вкривалась тріщинами — я носив воду з колодязя, домовлявся з хмарами, щоб вони обертались на дощові.
Я знав, що робити, коли треба було дістатись іншого берега через море. В мене на поготові був човен. Я міг покластися на нього, на лінії карт, на чуття вітру. Море бувало різним, та завжди — морем. Я був готовим до всього.

А тепер, коли піді мною — не земля, не море — я мушу згадувати заново, хто я. На ходу розуміти, де я, і що робити.

Про цей міст я читав хіба що в книжках, він носив там різні назви, та завжди був саме цим — єдиним шляхом, коли внизу безодня, позаду — звичне, що вже руйнується, попереду — те, що іще не сталось.

Підеш назад — не застанеш нічого з того, що тримав у пам’яті. Залишишся на місці — дивитимешся, як повз тебе проходять всі, кого колись любив, допоки не втратиш їх з поля зору. Залишається тільки йти, але ніхто не знає, скільки саме, і що чекає там, де міст впирається у нову реальність.

Я не з тих, хто любить правила. Більшість з них доволі безглузді. Та тут є деякі, за які я тримаюсь, як за руку дорослого у дитинстві: “Не можна закривати очі і втрачати віру”, “Немає сенсу удавати, що ти вже вдома, й облаштовувати життя посеред моста так, наче ти вже на стійкій землі”, “Немає часу, недоречного для любові”.

Міст під нами хитається, кого не спитаєш — ніхто не знає його довжину, не пам’ятають, щоб він взагалі тут був.

Та на світанку небо стає солодким і золотим. Сонця на горизонті не видно (як не видно і лінії горизонту). Але в кожного, хто ступає поруч — тягнеться лінія до неба від сонячного сплетіння.
Чесний обмін, красивий, як на порожній вулиці в липні — раптовий вальс.
Світ світив, а тепер світить сам — кожен з нас.

6.9k 1 67 32 268

Колись мені було п’ять.
Я сидів на гілці молодого горіха, уявляв себе дорослим (рівно — всесильним), не боявся ран, синців і подряпин — боявся заблукати в часі, і що мама переживатиме, якщо я скажу, що хочу жити на Марсі, а вона не захоче переїжджати.

Колись я не знав, що робити, як виросту. Я вагався між тим, щоб скупатись у кожному морі на світі, та щоб бути рибалкою на власному маленькому озері з власноруч вирізаним човном.
Я не знав, що можна бути одночасно самому — човном і морем.

Я думав — помічаючи лиш хороше, я зменшу концентрацію того, що не; не рахуватимусь зі злом — і воно мене омине. А тепер, коли я знаю, що це не так, коли побачив стільки лиха, я хочу записати й це іще: світ живий. Він із нами дихає. Він в прямому сенсі вміщає все, він не має меж.

Якщо ти прокинувся від ранкового сонця, одного разу можеш прокинутись від пожеж.
Це не причина-наслідок, не покарання, і точно не спосіб плати.
Світ великий, відображаючись в нас — дізнається свою ціну, розуміє, чого він вартий.
Я спершу збирався обуритись. Я кричав на вулиці, що так не повинно бути. Не можна одночасно щоранку втрачати частину серця, і щовечора — відрощувати нове, бо в твоє не здатне вміститись стільки краси й любові.
А тепер — звикаю потрохи.

Наново
вчуся
дихати.

7k 0 39 25 294

Коли ти прокинешся й перед тим, як відкриєш очі:

Згадай, будь ласка, своє ім’я. Ім’я, яке належить тобі так само як ти йому. Яке може й не вимовити звичним набором звуків, яке вимовляється зовсім інакше. Ти знаєш його, якщо вмієш переміщатися снами, ти чув його, якщо вмієш слухати не тільки вухами.

Згадай, хто ти, і що ти обрав робити. Згадай, як ти виглядаєш, особливо не прив’язуючись до знань про тіло. Згадай, як напружуються твої руки, коли ти тримаєшся за виступ скелі, натягуєш парус, обіймаєш тих, кого любиш. Як твоє серце виростає за межі неба. Як рухаються легені при диханні, і що цей рух присутній у кожній дії.

Зараз час такий — тимчасово часу немає. Минулого ще не сталось. Майбутнє ще не визначилось з собою. Теперішнє тонке, просвічується на світлі в особливо вразливих місцях. Воно практично не вміщає пам’яті, бо потребує простору для іншого.

Тому кожен день ти прокидаєшся таким, яким сам себе пам’ятаєш. Всі досягнення дня вчорашнього — значать не більше відблиску далекої зірки; просто спогад, до ладу казкам і міфам.
Що зробиш сьогодні — те твоє. Якою збереш реальність — таку форму вона прийме (а те, скільки вона триматиметься, залежить вже від твоєї сили).

В час, коли часу немає — кожна дія може розтягнутись на вічність. Кожна дія може тривати не більше миті. Тому я і прошу, перед тим, як розплющиш очі — зібратись самому, зібрати довкола світ зі світла й ніжності. Назвати по іменам те, що береш з собою.

Згадати, що можна любити ще більше.

_____
(переклад в коментарях)

8.6k 1 35 34 231

Не хотіла вирощувати гнів, хотіла — сад.
Щоб виноград і вишня, троянди кольору моря (блакитні всередині, а на кінчиках пелюсток — золоті цятки, як відблиски сонця). Розпізнавати птахів по співу, знати, коли час збирати, коли сіяти, дізнаватись про майбутній дощ за ледь вловимими знаками, по звуку вітру впізнавати, з якої сторони світу він прибув.

Не хотіла носити ненависть, хотіла — сукні.
Одягати на голе тіло, йти до озера, заходити по коліна в воду, бачити дрібних риб, бачити, як вода собі забирає сни, як натомість віддає відчуття полегкості, сяючої ніжності. Повертатись до звичних справ, не втрачаючи цей стан.

Не хотіла тікати від голосних звуків, хотіла — цілуватись під травневою грозою.
Танцювати біля весняного вогнища, зробити амулет з квітки папороті, з місячного світла — вирізьбити скульптуру, подарувати першому, хто її помітить.

Хотіла не боятись, не допускати, щоб страх заміняв радість в структурі тіла, знеструмлював, відбираючи здатність рухатись, або думати.
Хотіла впізнавати своїх з першого погляду, по цьому відгуку, який вмикається всередині: радість впізнавання, щастя зустрічі, захват від спільного, спроба зрозуміти окреме: “я ще не знаю, скільки всього ти пережив, але обіцяю ставитись до твого досвіду із повагою, бо все це зробило тебе тобою”.
Хотіла дізнатись, на що здатна, чого вартую, коли спроба залишиться тільки одна, і невід’ємне право помилятись виявиться тимчасово недоступним.

Не такою ціною хотіла б, щоб це збулось. Але, конкретно зараз — так.
Якщо чекаєш знаку — цей текст зійде за знак.
Якщо чекаєш світла — його довкола мало. У тобі — вдосталь.

Я знаю, що ти знаєш, що робити.
Світи і


_
(переклад — в коментарях)

8.8k 1 49 34 268

Мы начинали вместе — я и время, — говорит река, — только я придумала себе каменистые берега. Придумала, что никогда не закончусь — лучше стану чем-то еще, чем-то большим: морем, а может быть водопадом.
Придумала, что буду отражать явное, на глубине беречь важное, всей собой — мерцать и течь. Поить землю, для нее петь, не прекращать быть.

Время не стало придумывать нового — решило повторять за мной. Только течь не вдоль, а сквозь, важное не прятать на глубину — обнажать, выводя на свет; не быть домом ни для кого, следить, чтоб все было всегда в движении, против воли живого — преображать его. Уносить дорогое, даже когда никто такого и не просил.

Я сперва разозлилась так — сил нет! Зашумела, вышла из берегов...

Время сказало — все хорошо, хорошо. Я просто пройдусь рядом, а ты — смотри.

Время шло, я вернулась в свои берега. Время шло — и ко мне приходили люди, приходили звери, приходили духи (порой их было не различить). Я вливалась в море, летела с гор водопадом, растила рыб, песок превращала в жемчуг.
Со мной говорили на птичьем, облачном, человечьем. Я отвечала, отображая, скрытое обычному взгляду. Одни не верили, другие — бросались с объятьями, поили винами, делились снами.

Время баюкало:
— что ты себе придумала, мы суть того же. Ты всегда течешь вперед, но и я не теку вспять, ты сияешь — я даю возможность тебе сиять.
Пока я есть — меня достаточно, я обещаю быть всегда, что б ты не делала.


Время текло во мне.
И я поверила.

11k 0 117 39 468

Це не дерево абрикос квітне.
Це життя знову перемогло безчасся, перемогло морок, перемогло — не заради весни, не з її іменем на гілках, а просто тому, що це в його природі: рости самому, а не пророщувати страх.

Це не я головою сягаю неба.
Я стою на своїй землі, називаючи на ім'я речі, які довкола. Це не магія, це у суті природних явищ — назвеш хороше, і його побачиш, назвеш зло — злом, і викрите, воно втратить частину сили.
Ось дивись, я кажу, що люблю тебе — і ти стаєш ще більш красива.
Ти кажеш, що цілуєш — і зцілюєш.
А хто мовчить у ці часи — слугує іншому.

Це не відблиски на воді.
Це мої тобі листи. Там ні слова про минуле, і жодного — про майбутнє. Лишився на всіх один час — теперішній. І я дивлюсь, дивуючись, як у нього вміщається все: дерево біля мого дому, над дахом хмари, легкість, з якою я відмовляюсь від обіцянок, ніжність — від п’яток до голови (і трішки вище). Страху більше немає — він вийшов.
Стільки місця з’явилось на сміливість, красу і світло — і силу це захистити.

У твого слова — велика влада.
У твого серця — велика влада.

Є речі, які вже не скасувати, і твоя нова сила — одна із них.

_
(переклад — в коментарях)

8.2k 0 41 22 236

У нас було море морів, як зірок на небі — на небі зір. Випадкові гості виявлялись охоронцями світла, приборкувачами небесних тіл, амбасадорами різних див, послами того міста, що сниться поспіль багато років.

У нас місце знаходилось кожному, точніше, місце саме знаходило собі тих, з ким не буде нудно провести хоч декілька вічностей поспіль (а це головний критерій співіснування).

Ми залишали листя дерев закладками між сторінками книг, забували про них, а коли згадували, відкривали — знаходили там листи.

Ми стояли під серпневим зорепадом й не загадували нічогісінько, були фрагментом цілісного світу, його обов’язковою, невід’ємною частиною, відчували — якщо ми тут, все уже збулось.

Ми жили так, що — клянусь! — світ не просто був у нас закоханим, ми були із ним одним цілим.

А тепер у нас лише ми, і нічого більше. Лише ми, і нічого менше.
У нас немає інакшого моря, крім моря непроговорених слів.
Немає інакших снів, крім снів, де ми намагаємося втекти від обстрілів.
Немає інакшої вічності, крім вічності, де я пишу тобі — і чекаю на відповідь.

Немає інакших вулиць, крім вулиць, які ми відновлюємо в уяві по пам’яті, стараючись не пропустити ані дерева, ані перехрестя зі світлофором, ані вікна, у якому горить світло (у кожного повинно бути таке вікно, в якому горить світло, тому що там — чекають).

Немає інакших нас. Уявляєш? Немає тих нас, які не знають, як це — тижнями (місяцями!) спати спокійно в своєму ліжку, не ридати щоранку, не вести списки втрат.

Немає інакших нас, у яких було б іще щось, окрім віри.
І ми говоримо — вір. І говоримо — вірю.
І стоїмо. На своїй землі.
І спалах на небі виявляється метеоритом, а не ракетою.

____
(переклад — в коментарях)

9.1k 0 42 44 277

Золотошерста моя лисиця, ніжна моя чаклунка. Я пишу тобі з часу, який іще не настав, з місця, яке було завжди.
Пишу — не залиш себе.
Пишу — бережи себе.
Пишу — живи.

Ось тут холодно, тут холодно, а вже тут — тепліше. Що, якщо це не про дитячу гру, а про спосіб взаємодіяти зараз зі світом?

Відшукати так своє місце. Відшукати так людей зі своєї зграї. Залишити те, що більше тобі не належить, не складає з твоїм серцем єдине ціле.

Орієнтир простий (хоча ускладнюється умовами, що права на помилку більше не залишається) — якщо всередині тебе крижаний страх, мертвий холодний попіл — треба рухатися далі, тут залишатися небезпечно.

Як тільки ж з'являється хоч натяк на полум'я, а він відчувається безпомилково; відчувається відгуком на живе; відчувається лоскотною радістю передчуття світанку; відчувається зростаючою силою, яку вже не зупинити — значить, ти там, де зараз і маєш бути.
Подивись довкола. Послухай, про що тут тобі говорять.

Життя знає про тебе, хто ти — і якщо спитаєш, тобі розкажуть. Якщо ж візьмешся розповідати сам — прийдуть у захват, назначать старшим.
Правильних відповідей немає, неправильні — ті взагалі скінчились іще століття тому. Знаючи це, як про себе розкажеш?

Золотошерста моя лисиця, хмара з блискавками, суміш з чудес і злості — як тобі пасує в ці дні ставати все більш собою.

Темрява йтиме на спад, чого не скажеш про твою силу. Так, я знаю, ти не такою ціною її просила, але вже не відмовитись, не закрити очі — це було б підло.

І так, ще буде гаряче.
Та буде світло.

_
(пе
реклад в коментарях)

9.1k 0 78 73 307

Йде велика вода.
Так, на великі і на малі міста, навіть на ті, де моря і не було ніколи.
Де серед мешканців — ані капітанів, ані рибалок, ні дружин, котрі б їх чекали під ранок, виглядаючи човен на горизонті.

Вода вже прибуває, й хто ігнорує — нічим не краще тих, хто тепер мріє жити в пустелі: вода підійде до порогу кожної із осель.

У води немає вух, нема очей — вона не почує жодного із прокльонів, або прохань. Їй буде байдуже на сад троянд, на дитячу гойдалку біля дому, на те, що їй тут ніхто не радий, ніхто не кликав (а що міські шамани часом закликали дощ — то це міські шамани, їх тут і не сприймають всерйоз вже чверть століття).

Вода прибуватиме далі. Від постійної вологи в нас зміниться колір очей, шкіра на пальцях зморщиться, як сувій, й треба мати достатньо внутрішнього вогню, щоб залишатись собою.

Втім, з вогнем в нас проблем не буде — це видно вже, а діти наші народжуватимуться й одразу зможуть дихати під водою.

Йде вода. Вона хоче забрати все — і може забрати практично все, окрім найціннішого, бо до нього не добереться.

Вистоять маяки, ті, хто міцно тримаються за руки й хто — без перерви і відпочинку — підтримуватиме вогонь, і навчить запалювати інших, навіть з найменшої іскорки.

А потім вода піде — бо вона обов'язково піде, а усе це світло — залишиться.

9.3k 0 46 47 232

Чат створено! І, сподіваюсь, працює)


Ця казка старіша за світ, глибша за всі моря — приходить весна, і життя має виборювати життя.

Це значить — не віддавати себе страху (бо страх — улюблений десерт зла, воно на ньому росте, зміцнює свої зуби, відрощує нові пащі).

Не накласти вето на власне серце — серце живе, і теж за нас зараз б'ється, найменше, що можемо — чесно вислухати його надії, і його втрати; у нього так багато накопичилось, що сказати, а нам ніколи не ставало часу — зупинитись й вислухати.

Не впевнити себе у безсиллі — це прирівнюється до зради; не замкнути себе у броні з апатії, не заснути посеред мінного поля, надихавшись маривом із ілюзій.

Що залишається недоторканним в час, коли лінія фронту проходить по наших вулицях, лініями долонь?

Те, як сонце сходить над морем, як під ногами виростають крокуси і фіалки; відповіді на повідомлення "як ти?", пам'ять про звуки міста, де ми провели дитинство, сила кожного, хто за нас (навіть якщо не з нами), право закохуватись (так, особливо в такі часи), право будувати мости, і спалювати мости; право на листівки, поцілунки і каяття.

Йшла весна.
Світ обертався світлом.
Перемагало — як і завжди — життя.


Так ми сповнюємось любові й люті.
Так починаємо — нарешті — чути серце: своє і світу.
Так дізнаємось про себе правду: ось які ми, коли безстрашні, коли настільки щирі, коли безмежно вдячні.

Ми не були до цього готові — а хто міг бути?
Ми планували у березні виходити на вулицю у легких плащах, не в бронежилетах.
Читати нові книжки, не статистику втрат.
Слухати альбоми улюблених гуртів, не сирени.
Бути вдома, або принаймні з тими, з ким почуваєш себе — як вдома.

Нас не питали, не готували, не гартували. Навряд чи й взявся б хто, навіть якби просили. Та коли все сталось, коли почалась війна — від нас, схоже що, не чекали такого світла, такої сили.

Так спадають маски (і не тільки тому, що закінчився карантин).
Так пророчими стають сюжети казок і міфів.
Так виявляється, коли думаєш, що тепер один на один з темрявою навколо — люди поруч передають тобі ліхтарі, сірники, свічки, й будуть поруч доти, доки ти сам не згадаєш, що вмієш світити.



Показано 20 последних публикаций.