***
Він кохав свою Вікторію, як аромат дощу:
Входила вона у дні, як сіль у теплу кров.
І ховав її ім'я у темну товщу.
У той момент, здавалось, світ не потребує мов.
Коли вона сміялась - були будинки без кутів.
А вечори розгортались, як листи без адреси.
Він збирав її мовчання з усіх поверхІв,
А голос ставав легше навіть завіси.
Він знав її на дотик, як знають береги прилив.
Вона носила сонце так недбало, мов прикрасу.
І кожен її рух був ніби тимчасовий вибух див,
Що залишав у пам'яті його уламки часу.
Вона казала: "Подивись, я тут" - а він дивився крізь.
Бо вже любив не голос, лиш його відлуння.
А цілував лиш тінь і сам з нею в повітрі завис,
Та коханням називав своє красиве засліплення.
Пізніше з'явились дрібниці: нахил чужих плечей,
А її мовчання стало точним, ніби геометрія.
Він уперше помітив серед випадкових речей -
То все не кохання, лиш його вигадана теорія.
Вона лишалась собою - завершився вояж.
Не падали комети і не тріскались вітрини.
А він дивився й бачив - всі почуття міраж.
Там була не вона, а лиш його картини.
І коли вона сказала: "Я зовсім не змінилась" -
Він раптом відчинив усі зачинені акорди.
І зрозумів: любов була там, де уява снилась.
Він не кохав.
Свою.
Вікторію.
#poesie
𝑇ℎ𝑒 𝑓𝑜𝑟𝑔𝑜𝑡𝑡𝑒𝑛 𝑔ℎ𝑜𝑠𝑡 𝑜𝑓 ℎ𝑎𝑡𝑟𝑒𝑑.
Він кохав свою Вікторію, як аромат дощу:
Входила вона у дні, як сіль у теплу кров.
І ховав її ім'я у темну товщу.
У той момент, здавалось, світ не потребує мов.
Коли вона сміялась - були будинки без кутів.
А вечори розгортались, як листи без адреси.
Він збирав її мовчання з усіх поверхІв,
А голос ставав легше навіть завіси.
Він знав її на дотик, як знають береги прилив.
Вона носила сонце так недбало, мов прикрасу.
І кожен її рух був ніби тимчасовий вибух див,
Що залишав у пам'яті його уламки часу.
Вона казала: "Подивись, я тут" - а він дивився крізь.
Бо вже любив не голос, лиш його відлуння.
А цілував лиш тінь і сам з нею в повітрі завис,
Та коханням називав своє красиве засліплення.
Пізніше з'явились дрібниці: нахил чужих плечей,
А її мовчання стало точним, ніби геометрія.
Він уперше помітив серед випадкових речей -
То все не кохання, лиш його вигадана теорія.
Вона лишалась собою - завершився вояж.
Не падали комети і не тріскались вітрини.
А він дивився й бачив - всі почуття міраж.
Там була не вона, а лиш його картини.
І коли вона сказала: "Я зовсім не змінилась" -
Він раптом відчинив усі зачинені акорди.
І зрозумів: любов була там, де уява снилась.
Він не кохав.
Свою.
Вікторію.
#poesie
𝑇ℎ𝑒 𝑓𝑜𝑟𝑔𝑜𝑡𝑡𝑒𝑛 𝑔ℎ𝑜𝑠𝑡 𝑜𝑓 ℎ𝑎𝑡𝑟𝑒𝑑.