Одного разу я спіймала себе на дивній звичці.
Коли він виходив із кімнати, я брала до рук телефон. Не для того, щоб прочитати листування. Просто дивилася на екран і думала: «А раптом...»
Того дня я зрозуміла страшну річ.
Я більше не шукала правду. Я шукала підтвердження своїм страхам.
Потім я поклала телефон на місце й заплакала. Не через нього. Через себе.
Бо колись я беззастережно вірила людині, яку любила. А тепер жила так, ніби кожна хвилина могла принести нову зраду.
Саме тоді я зрозуміла: коли в стосунках зникає довіра, найперше руйнується не кохання. Руйнується відчуття дому поруч із людиною.
І якщо одного дня ти починаєш боятися правди більше, ніж самотності, — можливо, настав час чесно запитати себе: це ще любов чи вже лише страх втратити те, чого давно немає?
#pensieri
𝑇ℎ𝑒 𝑓𝑜𝑟𝑔𝑜𝑡𝑡𝑒𝑛 𝑔ℎ𝑜𝑠𝑡 𝑜𝑓 ℎ𝑎𝑡𝑟𝑒𝑑.
Коли він виходив із кімнати, я брала до рук телефон. Не для того, щоб прочитати листування. Просто дивилася на екран і думала: «А раптом...»
Того дня я зрозуміла страшну річ.
Я більше не шукала правду. Я шукала підтвердження своїм страхам.
Потім я поклала телефон на місце й заплакала. Не через нього. Через себе.
Бо колись я беззастережно вірила людині, яку любила. А тепер жила так, ніби кожна хвилина могла принести нову зраду.
Саме тоді я зрозуміла: коли в стосунках зникає довіра, найперше руйнується не кохання. Руйнується відчуття дому поруч із людиною.
І якщо одного дня ти починаєш боятися правди більше, ніж самотності, — можливо, настав час чесно запитати себе: це ще любов чи вже лише страх втратити те, чого давно немає?
#pensieri
𝑇ℎ𝑒 𝑓𝑜𝑟𝑔𝑜𝑡𝑡𝑒𝑛 𝑔ℎ𝑜𝑠𝑡 𝑜𝑓 ℎ𝑎𝑡𝑟𝑒𝑑.