ось трунок блекоти його ти проковтни

"Обережно! Кліщі!" -
Каже табличка
У лісопарковій зоні
Середина вересня
"Обережно! Міни!" -
Каже наступна табличка,
Яка стирчить
Ближче до води
Лунає сирена -
Повітряна тривога
Загроза застосування
Балістичних ракет

І тут я написала аж цілих три хайку:

Небо високе
І вереснево-дзвінке
Ще розіб'ється

Біля берега
Самотньому рибалці
Зловилась осінь

Ракети в небі
Міни у теплім піску
Русофобія

І ви запитаєте:
"А що кліщі?
Ми хвилюємося,
Чому їх нема в жодному хайку?"
А я скажу:
"Шкода, що в цій історії
Не знайшлося місця
Для Ісуса Христа"

#марина_пономаренко

Benjamin Pantier

TOGETHER in this grave lie Benjamin Pantier, attorney at law,
And Nig, his dog, constant companion, solace and friend.
Down the gray road, friends, children, men and women,
Passing one by one out of life, left me till I was alone
With Nig for partner, bed-fellow, comrade in drink.
In the morning of life I knew aspiration and saw glory.
Then she, who survives me, snared my soul
With a snare which bled me to death,
Till I, once strong of will, lay broken, indifferent,
Living with Nig in a room back of a dingy office.
Under my jaw-bone is snuggled the bony nose of Nig—
Our story is lost in silence. Go by, mad world!

-------

Mrs. Benjamin Pantier

I KNOW that he told that I snared his soul
With a snare which bled him to death.
And all the men loved him,
And most of the women pitied him.
But suppose you are really a lady, and have delicate tastes,
And loathe the smell of whiskey and onions.
And the rhythm of Wordsworth’s “Ode” runs in your ears,
While he goes about from morning till night
Repeating bits of that common thing;
“Oh, why should the spirit of mortal be proud?”
And then, suppose:
You are a woman well endowed,
And the only man with whom the law and morality
Permit you to have the marital relation
Is the very man that fills you with disgust
Every time you think of it—while you think of it
Every time you see him?
That’s why I drove him away from home
To live with his dog in a dingy room
Back of his office.

#edgar_lee_masters

* *

   Вдасться чи ні
   сього разу повернутись додому?
   Вдасться чи ні?
   Старий терикон шахти 10-біс,
   де ти в дитинстві збирав вугілля,
   обріс чотирма новими,
   і де з них твій давній – не збагнеш.
   Вулицею здибають тебе
   незнайомі люди,
   двоє старих, чий син десять літ тому
   загинув в авіаційній катастрофі,
   колишуть немовля.
   Давні стежки переорано,
   дороги дитинства
   засаджені кукурудзою,
   і навіть мама
   з недовірою позирає на тебе –
   це ти чи ні?
   Йде середина літа.
   Якраз над нашим городом,
   над яблунями, обприсканими хлорофосом,
   над карликовим вишником,
   висадженим пару літ тому,
   над твоєю осамотілою головою.
   Йде середина літа.
   Зрідка дощить високе серпневе небо,
   гавкають собаки по дворищах,
   і крайня зоря над самим небосхилом
   надсило продирається крізь віття дерев.
   Йде середина літа.
   І видиться тобі потемнілий став,
   степ, охололий від птаства
   і збирачів овочу,
   видиться вечір,
   заволочений хмарами,
   видиться хатка – без вікон і без дверей.
   Йде середина літа.

#василь_стус

* * *

Те, що було до початку, археологія,
струшує пил і попіл з розрізнених решток,
порпається в землі глибше родючого шару,
спускається дальше, ніж копачі криниць.

Справи війни заархівовано тут посезонно, ніби заробітчанські,
у згоді з природою — літо (роботи багато), зима (роботи нема).
Фукідід не спав, бо писав.
Вдень він обходив бойовища, слухав поранених,
йшов подивитись, як шикуються лави до нового зіткнення.
І так десять літ. День був довгим, утяжливим
посередині Пелопоннеської малої війни.
Ніч для письма була вельми коротка.
Кожна наступна війна — то вже був тільки випадок,
тільки косплей, переважно невдалий.
Ніч ніколи не випадала настільки безмісячна.
Воїни зроду-віку не мали ні таких обладунків, ні гарячих голів.
Міста такого звичайного і пʼяного ризиком світ не видав.
Вже, як щось сталося, то навряд чи хто зможе
з точністю відтворити, що тут пішло не так.
Отже, хлопці й дівчата залюбляться в археологію,
щоб розкопати кургани на схилі,
щоб довести доказово, що було тут
спочатку поселення, а вже відтак бойовище.
І що Перікл, стоячи над тілами своїх юнаків-афінян,
так сказав словами Аспазії:
«На прославу міста, за яке варто загинути, вони згинули.
Жаль нам великий, бо це сталося так,
ніби весну нам забрано з року».

І раптом звідкись згори застукотіли глина й пісок,
чутно вибух, промовець сіпнувся — їх засипає,
дарма що затишшя й режим призупинки вогню,
всіх засипає тим, що було до початку.
Всіх, окрім Фукідіда.

2021

#ірина_старовойт

*

Жив собі чоловік, який ані не тішився,
ані не засмучувався, цей поверхневий стан поглиблювався
у нього з року в рік. Врешті-решт він потрапив
до лікарні для невровохворих. Щоб його збудити,
йому наказали слухати новини, читати
пресу. Авжеж, він слухав і читав, тільки важко
сказати, чи це вплинуло на його погляди
(невідомо, зрештою, чи вони у нього взагалі були).
Лікарі вирішили, що він повинен цілими
днями дивитись телеконкурси, серіали
і рекламу, йому дали безкоштовний цілодобовий
безпровідниковий інтернет, проте його поведінка
зовсім не змінилася. Його бомбардували
порнографією – він дивився витривало, без емоцій.
Йому привели повію – він скористався, вклався
у реґламентований час, подякував. Але це не
позначилося на його самопочутті. Його скинули
з парашутом, перед тим він почув, що летить
на канікули в гори, а на плечах у нього намет.
Підключені до його тіла датчики пульсу,
тиску і хвиль мозку не зареєстрували ні найменших змін.
Йому підсували стоси книг французьких екзистенціалістів,
після Cартра його знудило, але, як виявилося,
він раніше з’їв несвіжу рибу. Одного вечора,
коли він намагався заснути, з його ока покотилася
сльоза. Її негайно дослідили. Її хімічний склад
нічим не відрізнявся від складу звичайної сльози.

переклад
василь лозинський

#тадеуш_домбровський

KINKY’S HEAD

“Would you like to have your head examined?”
I said to Kinky, who was holding his head. “Oh yes,”
he said, “I would like to know what’s wrong with
me.” Gloom was his life, despair was his only food.
I opened up his head. My God, it was dark in there,
and full of cobwebs with dead flies in them. “There
are no lights in here,” I said. “It looks like you
have had no visitors in years. And there’s not a
trace of an idea, just a rat gnawing on its tail
hoping to become a saint in some counterfeit hell.”
“I love that rat,” Kinky said. “He’s the last of
my monsters, old skin and bones.”

#james_tate

---
вкопані в землю горщики в парку верхньому:

тимчасові екзоти пішли десь
а замість них у чорних кільцях повиростали
кропива й чистотіл

садівник
заснув поряд на лавці
в розпалі
постколоніального дослідження

#олег_коцарев

Барачна пісня

Іноді я почувався майже щасливим.

Яких пісень ми співали
довгими зимами,
в пообідні години,
в бараці для будівельників?

А що співали арматурники?
А залізні опалубники
з пиками розм’яклими, наче масло?

Я знаю, ми заповнювали лотерейні квитки,
брали сардини в олії й томатному соусі
та каву зі шнапсом в стаканчиках.

Курили, сміялися, грали в кості,
лаялися, відригували, кашляли,
відхаркували всіма можливими мовами.

Але скажи, як звалася та пісня
в ті холодні роки?
Якими були її слова?
І які були дисонанси?

Кому це сьогодні ще хочеться знати?

переклад
сергій жадан

#педро_ленц

от би добре було
якби можна було
задонатити воїнам
свій життєвий час

хто скільки може
кому скільки не шкода

хтось десять секунд
хтось годину
хтось рік

десять секунд
щоб він встиг відбігти від прильоту міни

годину
щоб зміг пережити обстріл і прямі попадання

рік
щоб з’їздив на ротацію одружився завів дитину

але чи можна задонатити стільки часу
щоб він зміг забути війну?

відкрийте банку
скиньте реквізити

#павло_коробчук

ПОБАЧИВ

в дзеркалі
перукарському
глянув на мене батько
як покійний

переклад
павло щириця

#богдан_задура

перекочує в роті каміння застигле море людей
цю мертву мову часу на яку перетворимось
коли нитку життя вітер зріже як квітку
і вплете в довгу ніч забуття

мертві кажуть: ми шукали домівки як світла
і не знайшли і земля посадила за стіл нас
і тепер ми їмо всякий день брудну музику тиші
темні сполохи спогадів перекладаючи з вуст у вуста

мертві кажуть: битись за пам’ять – справа живих
ми ж тримаємось написів на могилах
як дерева повітря засохлими коренями
але в долонях дітей вони жалять як змії

мертві кажуть: усе що ми знали стало чужим
наші вулиці в землю пішли слідом за нами
і тепер нам не вийти з гетто історії
адже наше минуле – мертва отруйна вода

мертві кажуть: живі п’ють надію з наших кісток
але ми загубили в дорозі насіння надії
і стають на весь зріст в горлі руба і очі ховають
як каміння що важко лягає живим під язик

(2021)

#ія_ківа

THE HAT

Walking around on our first day
in Mexico City, we come to a sidewalk café
on Reforma Avenue where a man in a hat
sits drinking a beer.
At first the man seems just like any
other man, wearing a hat, drinking a beer
in the middle of the day. But next to this man,
asleep on the broad sidewalk, is a bear
with its head on its paws. The bear’s
eyes are closed, but not all the way. As if
it were there, and not there. Everyone

is giving the bear a wide berth.
But a crowd is gathering, too, bulging
out onto the Avenue. The man has
a chain around his waist. The chain
goes from his lap to the bear’s collar,
a band of steel. On the table
in front of the man rests an iron bar
with a leather handle. And as if this
were not enough, the man drains the last
of his beer and picks up his bar.
Gets up from the table and hauls
on the chain. The bear stirs, opens its
mouth—old brown and yellow fangs.
But fangs. The man jerks on the chain,
hard. The bear rises to all fours now
and growls. The man slaps the bear on
its shoulder with the bar, bringing
a tiny cloud of dust. Growls something
himself. The bear waits while the man takes
another swing. Slowly, the bear rises
onto its hind legs, swings at air and at
that goddamned bar. Begins to shuffle
then, begins to snap its jaws as the man
slugs it again, and, yes, again

with that bar. There’s a tamborine.
I nearly forgot that. The man shakes
it as he chants, as he strikes the bear
who weaves on its hind legs. Growls
and snaps and weaves in a poor dance.
This scene lasts forever. Whole seasons
come and go before it’s over and the bear
drops to all fours. Sits down on its
haunches, gives a low, sad growl.
The man puts the tamborine on the table.
Puts the iron bar on the table, too.
Then he takes off his hat. No one
applauds. A few people see
what’s coming and walk away. But not
before the hat appears at the edge
of the crowd and begins to make its
way from hand to hand
through the throng. The hat
comes to me and stops. I’m holding
the hat, and I can’t believe it.
Everybody staring at it.
I stare right along with them.
You say my name, and in the same breath
hiss, “For God’s sake, pass it along.”
I toss in the money I have. Then
we leave and go on to the next thing.

Hours later, in bed, I touch you
and wait, and then touch you again.
Whereupon, you uncurl your fingers.
I put my hands all over you then—
your limbs, your long hair even, hair
that I touch and cover my face with,
and draw salt from. But later,
when I close my eyes, the hat
appears. Then the tamborine. The chain.

#raymond_carver

тривалість життя безхатченка у природньому середовищі
сягає двохсот-трьохсот років

але часом щось видозмінює біотоп
під впливом глобального потепління аномально зростає кількість ментів і парковок
благодійні контейнери збору одягу оснащаються кришками
в церквах московського патріархату припиняють роздачу ликового відвару
підземка стає рікою
в остовах колишніх вагонів заводяться соми

звичайний безхатько добре орієнтується в часі та просторі
найяскравіша зоря виповзає на небо після проїзду патрульного пріуса
сніг починається за годину до виходу двірника
осінь триває від смерті матінки-королеви

не слід забувати
що перед вами може з'явитись будь-яка з його проєкцій
крадій квітів
зраджений чоловік
мандрівний спудей
сонцепоклонник-розстрига
китайський імператор у вигнанні
кіт що став розумнішим за свого хазяїна

сон у звичайному розумінні безпритульним не притаманний
коли бачите тіло згорнуте лобстером
грудневого вечора у переході метро голосіївська
варто знати
що воно нарощує свіжий міцний хітин
й малопомітними вихилястими рухами позбувається відшарувань застарілого целофану
внутрішні його тканини набувають температури довкілля
найчастіше це драп на ватині або синтепон з голуб'ячим послідом

бомжику-братику
ти носиш з собою три кошики
що в них

у першому живородящі пляшки
у другому відморожені пальці
а третій порожній



* "Три кошики" — Трипітака, уклад священних буддійських текстів: в першому "кошику" були правила, в другому — повчання, в третьому — тлумачення істини у вченні.

#дар'я_зоріна

THE MAILMAN

Our mailman, Leroy Fuller, was suspended
from his job recently. He was charged with
opening people’s mail. He claimed that he was
protecting them from death-threats. He admitted
that he had never actually intercepted one.
The prosecutor said that people need to receive
their death threats, they need to know if they
are in danger. Leroy admitted that he had never
thought about it like that. He was suspended
for one year. That’s when he started writing
the death threats to all the houses on his old
route. “People need to receive their death
threats,” he repeated to himself over and over.
“People need to receive their death threats.”
Everyone knew the threats were from Leroy, and
they knew it was his way of protecting them.

#james_tate

кент розказав
як добивав
посічених осколками корів
влітку минулого року
у долині
на донеччині
(вже можна розказати)

я ж бачу
воно мучиться
і розумію шо ніхто не буде спасать
жалко
шо робить
подострелював
(вже можна розказати)

скоріше б уже літо
вночі дуже холодно
а ночі тут довгі
у лисій
пристреленій
лісопосадці десь під
(поки що не можна розказати)

2023

#ігор_мітров

Стою в штурханині поміж
мертвими, живими і ненародженими.
У мертвих лікті
розтрощені, вивернуті, гарячі,
у живих – як леза, гострі й холодні.
Ненароджені відступаються,
обережні, певні,
що їм тут не будуть раді.

Велика війна, велика.
Війна не буває малою.

І все написане дотепер - сухі
пучечки волошок
за іконами
у спорожнілих домах.
І якщо ти заговориш
після пітьми -
кого я почую на другому березі голосу?

Стільки разів
заговорювали до інших:
захлинаючись диханням, ніби востаннє,
ніби нам перед смертю від голоду
раптом приносили хліба,
ніби справді вже берег, де можна
назавжди лишитися.
Скільки разів
озиралися потім на сказане:
на мішанину досвідів і цитат,
на інверсійні сліди любовей
у чорнильній темряві серця -
із роздратуванням і вдячністю,
Із соромом, злістю,
із тривожною тугою.

Такі дорослі,
аж частково паралізовані,
люди, яким ще буває
занадто відповідально,
дійшли сюди.
Твердо знаючи,
як тонко і точно тепер буде усе почуто,
як глибоко прокладає траєкторію в тілі
куля речення зі зміщеним центром тяжіння.
Дійшли аж сюди - сахатися одне одного.

Як дорого коштують на війні
звичайні речі.
Як гостро ламається об війну
вагоме і зріле.

Але у мертвих забагато питань.
У горлах живих клекочуть розпач і лють.
У ненароджених не вміщається
їхній плач.
Усе це в мені.

І коли вогняна ріка
твого голосу
вивільниться й потече -
я перша спалю об неї
слух, вуста
і майбутнє.

#катерина_калитко

У мовленні й на письмі

обожнюю боготворю
гарні слова
втім жодного з них
я не вжив
ані разу

зупинявся
на дуже люблю

гину
теж гарно
і в ньому є
конечність метафори
в людському масштабі

переклад
андрій любка

#богдан_задура

PERFECTION

When Cecilia Smith moved to Lunenburg
she was immediately the most sought-after girl
in town. Boys waxed their cars, got new hair-
styles, read books—anything to impress her.
But Cecilia hated Lunenburg and thought the boys
were stupid and dull. She thought the girls were
even worse. And so she had no one. After a while
the boys got fed up with her disdain and forgot
about her. The girls did, too. The most beautiful,
the most exquisite girl in Lunenburg walked the
streets completely unnoticed. A shade, a wraith,
a shudder of whitish fabric, the dreamy breezes.

#james_tate

Ніч без шуму холодильника є
дуже тихою

тут є така традиція
безумці живуть під одиничкою.
зараз це Боґусь – ковбой.
пані Зіпсута мешкала там дуже довго.
а перед нею дівчина, яка розповідала,
як подружилася зі свинею.
то була незвична свиня, говорила,
свиня схожа на мудреця.

кожен робить те, що любить
і це теж мука.

переклад
вікторія фещук

#ілона_вітковська

демократія

виберіть своїх
представників
а вони
вже з вами
розберуться

переклад
анна грувер

#богдан_задура