Спіліус (1992) нагадує нам про центральну роль цікавості та крихкість її підтримання. У своїй дискусії зі Стайнером (1994) про диференціацію аналітико-центрованих та пацієнто-центрованих інтерпретацій, вона пише, що аналітико-центрована інтерпретація передбачає існування менш звинувачувального світу, що сприяє розвитку допитливості, підвищеної здатності переносити втрати та усвідомлення того, що інші люди відокремлені від вас самих, але мають розум, принципово подібний до вашого, навіть якщо вони можуть мати інші думки.
В аналітичному контексті суб’єкт, виникаючи з первинної нарцисичної оболонки, стикається не просто з проективною сутністю самого себе, а з іншим, хто має «інші думки», хто є самостійною сутністю. Спіліус звертає нашу увагу на те, що «світ звинувачення», в якому часто живе пацієнт, протистоїть світу звичайної цікавості. В аналітичній ситуації іноді виникає запаморочливе відображення цього світу звинувачень, яке охоплює і пацієнта, і аналітика. Це може затоплювати психоаналітичний дискурс і бути захистом від звинувачень у неспроможності бачити агресію та деструктивність у матеріалі пацієнта.
Допитливість є частиною фундаментальної концепції психоаналізу: епістемологічного інстинкту, пошуку знання. Це та цікавість, яку Фройд демонстрував у своїй роботі: цікаво почути «спогади» істериків у 1895 році, і все ще цікаво у 1939 році в його останніх роботах розгледіти масштаби, або межі психоаналізу. Фройд припустив цікавість у всіх нас і вважав патологією саме її відсутність.
Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів