Pink Freud

Наталя Наумова писала чудовий зрозумілий текст про міфічну і славнозвісну залежність
Фраза "залежність від цукру" дуже популярна в медіа і нутриціологічному просторі. Її часто використовують, щоб пояснити тягу до солодкого, переїдання, компульсивні епізоди або труднощі з контролем харчування. Але якщо ми говоримо саме про наукові критерії залежності, то на сьогодні немає підстав вважати цукор адиктивною речовиною в медичному сенсі цього слова.
У психіатрії та нейронауці термін "залежність" має чіткі діагностичні критерії. Йдеться про речовини, які безпосередньо і фармакологічно впливають на дофамінову систему мозку, викликають толерантність, синдром відміни, втрату контролю, компульсивне вживання незалежно від наслідків. Саме так працюють наркотики, алкоголь, нікотин, деякі лікарські препарати.
Цукор не відповідає цим критеріям.
Так, солодкий смак активує систему винагороди - так само, як активують її світло, музика, соціальний контакт, новизна, секс, цікавість. Але активація дофамінової системи сама по собі не є залежністю. Дофамін - це не "гормон задоволення", а нейромедіатор мотивації, навчання і значущості стимулів. Їжа, особливо вуглеводи, еволюційно є потужним сигналом виживання. Тому мозок реагує на солодке як на біологічно важливий стимул. Це нормальна фізіологія, а не патологія.
Ключова різниця полягає в тому, що цукор не має фармакологічної дії на мозок, подібної до наркотичних речовин. Він не викликає прямої нейрохімічної перебудови рецепторів, не формує класичної толерантності, не має специфічного синдрому відміни. Симптоми, які часто описують як "ломку від цукру" (втома, дратівливість, головний біль), добре пояснюються коливаннями глюкози, дефіцитом енергії, загальним стресом і, особливо, психологічною рестрикцією.
У більшості досліджень, де в популярних статтях говорять про "цукрову залежність", використовуються або тваринні моделі з жорсткою депривацією, або протоколи, що більше відображають стрес і обмеження, ніж дію цукру як речовини. Коли з таких моделей прибирають цикли заборони і виснаження, "адиктивна" поведінка зникає.
Сучасні систематичні огляди і позиції професійних організацій (зокрема у сфері психіатрії та харчової поведінки) не визнають "залежність від цукру" як окремий діагноз. Ні DSM-5, ні ICD-11 не містять такого поняття. У науці говорять не про залежність від цукру, а про:
порушення регуляції апетиту
харчову гіперстимуляцію
звикання до високої смакової інтенсивності
емоційне та обмежувальне харчування
розлади харчової поведінки
Те, що люди відчувають як "залежність від солодкого", у переважній більшості випадків є поєднанням трьох факторів: біологічної потреби в енергії, психологічної рестрикції і стресової регуляції емоцій через їжу. Коли їжа заборонена, демонізована і пов’язана з провиною, саме вона починає займати непропорційно багато місця в психіці.
Дуже показово, що при відновленні регулярного, достатнього харчування, знятті заборон і стабілізації нервової системи "неконтрольована тяга до солодкого" у більшості людей зникає без будь-якого "відлучення від цукру".
З наукової точки зору коректніше говорити не про "залежність від цукру", а про порушені взаємини з їжею, сенсорною стимуляцією і системою винагороди. Це принципово інша рамка - вона не стигматизує продукт і не перекладає складні нейропсихологічні процеси на одну молекулу сахарози.

з нами завжди відбувається життя.
ми описуємо наслідки різними словами: змінило, сформувало, травмувало, навчило.
ми несамохіть даємо цьому оцінки, ніби "змінило" чи "травмувало" означає і "зіпсувало", зробило не гідним, наприклад, любові і підтримки.
тут і починається терапія.
Дарʼя Лапонова

Ендрю Губерман, нейробіолог зі Стенфорда й автор Huberman Lab, випустив нове 2-годинне інтерв’ю зі Стівеном Бартлеттом про те, як працюють мозок, сон, стрес і метаболізм.

У ньому він розбирає прості щоденні протоколи, які можуть впливати на ці процеси: від ранкового світла й руху після їжі до дихання та тренування здатності робити те, чого не хочеться.

Зібрав 10 головних тез 👇

1️⃣ Ранковий пік кортизолу критично важливий для сну вночі

Кортизол у перші 60 хвилин після пробудження задає рівень бадьорості та програмує його спад до вечора. Якщо цей пік згладжений, людина довше відновлюється після хвороб, а денні стреси викликають триваліші гормональні сплески.

2️⃣ Червоне світло покращує роботу мітохондрій і зір
Довгохвильове червоне та інфрачервоне світло проникає вглиб тканин і оптимізує транспорт електронів у мітохондріях.

Дослідження лабораторії Глена Джеффрі з UCL показали, що 1–3 хвилини погляду на червоне світло вранці двічі на тиждень покращують зір у людей старше 40 років.

3️⃣ Вечірнє світло захищає від шкідливого впливу екранів уночі
Перебування на природному денному світлі під час заходу сонця створює своєрідне щеплення для сітківки. Це знижує чутливість очей до синього випромінювання екранів пізно ввечері, захищаючи рівень мелатоніну.

4️⃣ Подолання внутрішнього опору збільшує об'єм мозку

Зона aMCC (передня середня поясна кора) активується, коли ми робимо те, чого не хочемо робити. Вона збільшується у людей, які долають труднощі, і діє як нейронний м'яз сили волі для вирішення майбутніх викликів.

5️⃣ Фізіологічне зітхання миттєво знижує пульс через блукаючий нерв
Подвійний вдих через ніс із наступним довгим видихом через рот повторно розкриває альвеоли та виводить максимум CO2. Довгий видих активує парасимпатичний шлях блукаючого нерва, що сповільнює серцебиття за секунди.

6️⃣ Рух очей відключає пропріоцепцію і полегшує засинання
Щоб заснути після нічного пробудження, потрібно зняти фокус із положення тіла. Повільні кругові рухи заплющених очей пригнічують ланцюги мозочка, які відповідають за контроль кінцівок, прискорюючи перехід у сон.

7️⃣ Навчання вимагає 15% помилок для запуску нейропластичності

Мозок дорослого змінюється лише тоді, коли відчуває невдачу під час спроб, що сигналізує мозочку про потребу в адаптації. 90-хвилинні сесії глибокої концентрації з відсутністю телефона в кімнаті дають максимальний стимул для навчання.

8️⃣ Мікрорухи та ходьба після їжі спалюють до 1000 ккал на день

Камбалоподібний м'яз гомілки становить лише 1% маси тіла, але споживає надзвичайно багато глюкози при низькоінтенсивних скороченнях. 5–10 хвилин ходьби після їжі згладжують спайк цукру в крові та захищають мітохондрії від перевантаження.

💬 «Кортизол – це не просто гормон стресу, це гормон готовності до викликів і великих звершень.»

🎯 ЩО З ЦИМ РОБИТИ

Вибудуйте щоденну рутину навколо базових біологічних сигналів: отримуйте ранкове та вечірнє світло, пийте воду зранку, робіть 10-хвилинні прогулянки після їжі та використовуйте подвійний вдих для миттєвого контролю стресу.

Глибоке порушення самооцінки, почуття власної цінності та здатності зберігати стійке відчуття себе у стосунках з іншими людьми. Нарцисична травма.

Вона може сформуватися внаслідок раннього досвіду, пов’язаного з:
переживанням хронічного сорому;
емоційним зневаженням;
любов’ю, яку отримували лише після виконання певних умов;
приниженням;
стосунками, в яких власне «Я» доводилося постійно адаптувати під оточення, яке не мало чітких меж, вимог та критеріїв оцінки.
⚠️ Важливо: нарцисична травма не є синонімом нарцисичного розладу особистості. Вона може бути присутньою у людей без НРЛ.
До психотерапевта такі клієнти можуть звертатися з різними запитами та скаргами.
Найпоширеніші з них:
неможливість почуватися стабільно.
Стабільно достатньо гарною людиною, стабільно достатньо гарним партнером, стабільно достатньо гарним фахівцем. Досить цінним і хорошим, і знати, що ставлення друзів та близьких не зміниться, якщо раптом людина не зможе зробити щось понад свої можливості або не вгадає їхні бажання, або раптом припуститься помилки.
🎯 Порушення почуття власної цінності буде основною метою роботи психотерапевта — шукати точку втрати або зниження самооцінки.
🔎 Як дізнатися, що це саме та травма?
Клієнти скаржаться на:
відчуття «зі мною щось не так», навіть при зовнішніх досягненнях я не можу нічого собі приписати й порадіти.
залежність самооцінки від схвалення та визнання. Якщо визнання є — фух, усе добре, але лише до моменту нових сумнівів. Якщо немає — тривога стає нестерпною.
болісну чутливість до критики. Сильний сором не дає можливості поглянути на свою поведінку ширше та поставитися до своїх помилок як до досвіду.
труднощі з прийняттям компліментів та успіху.
Адже все «просто випадково вийшло», і ваш клієнт точно нічого особливого для цього не зробив. А ще у нього в запасі буде кілька інших людей як приклад ідеального успіху. 🙃
відчуття себе недостатньо гарним, особливим або гідним кохання. Ця особливість спричиняє великий біль. Фантазії про ревнощі, зради та відштовхування партнера мають своє коріння в досвіді раннього відторгнення, про яке клієнт може не відразу почати говорити, адже така форма стосунків — зневага — була звичною нормою.
постійне порівняння себе з іншими. У спробі нарешті зрозуміти й пояснити собі, ЩО ж я можу/повинен зробити, щоб мені стало легше/мене любили/я заробив більше грошей. Питання формулюється так: «Що зі мною не так?», що заздалегідь є входом у минулий травматичний досвід, де відрізнятися й бути собою було неможливо.
💬 Саме тому в роботі з нарцисичною травмою важливо досліджувати не лише те, як клієнт оцінює себе, а й те, як він сприймає себе у стосунках з іншими.
Де втрачається самоцінність?
Що відбувається з людиною, коли вона помиляється, не отримує визнання або стикається з відторгненням?
І чи можливо поступово сформувати досвід, у якому власна цінність не залежить виключно від зовнішньої оцінки?
❤️ Психотерапія може стати простором, де клієнт познайомиться зі своїм справжнім «я»
Анна Герасименко

Питання про те, як будувати стосунки в парі, у сучасному дискурсі часто зводиться до інструкцій з комунікації чи взаємного комфорту однак психоаналіз відмовляється від ілюзії про «ідеальну сумісність» або легкість партнерства. Зрілі стосунки двох дорослих людей це складний, динамічний процес, у якому зустрічаються дві автономні та водночас несвідомо вразливі психічні структури. Психоаналітична теорія дозволяє виокремити декілька фундаментальних принципів, на яких будується саме зріла, доросла любов.
Зрілі стосунки починаються там, де закінчується закоханість і відкривається шлях до здатності любити і з концепцією Мелані Кляйн, це перехід від депресивної позиції (де обʼєкт сприймається як цілісний Whole Object). Доросла людина здатна інтегрувати той факт, що партнер має як бажані («добрі»), так і небажані чи складні («погані») риси. Зрілість полягає в тому, щоб витримати розчарування від неідеальності іншого та відмовитися від спроб його перевиховати чи підігнати під власний фантазм.
Дорослі стосунки вимагають високого рівня сепарації-індивідуації такої здатності як витримувати дистанцію та автономію — як власну, так і партнера, де партнер сприймається як окремий Субʼєкт із власним несвідомим, а не як функція для обслуговування моїх потреб, виникає можливість для справжньої зустрічі двох інакшостей.
Психоаналітик Уілфред Біон увів поняття «контейнерування», здатності сприйняти сильний, неперероблений афект іншого, утримати його всередині себе, помислити й повернути у безпечній, трансформованій формі. У дорослій парі обидва партнери почергово здатні бути «контейнером» один для одного і це вимагає достатньої міцності Его та здатності витримувати тимчасову фрустрацію, не руйнуючи при цьому стосунок і не вдаючись до покарання іншого.
Вікторія Ратєєва

Спіліус (1992) нагадує нам про центральну роль цікавості та крихкість її підтримання. У своїй дискусії зі Стайнером (1994) про диференціацію аналітико-центрованих та пацієнто-центрованих інтерпретацій, вона пише, що аналітико-центрована інтерпретація передбачає існування менш звинувачувального світу, що сприяє розвитку допитливості, підвищеної здатності переносити втрати та усвідомлення того, що інші люди відокремлені від вас самих, але мають розум, принципово подібний до вашого, навіть якщо вони можуть мати інші думки.
В аналітичному контексті суб’єкт, виникаючи з первинної нарцисичної оболонки, стикається не просто з проективною сутністю самого себе, а з іншим, хто має «інші думки», хто є самостійною сутністю. Спіліус звертає нашу увагу на те, що «світ звинувачення», в якому часто живе пацієнт, протистоїть світу звичайної цікавості. В аналітичній ситуації іноді виникає запаморочливе відображення цього світу звинувачень, яке охоплює і пацієнта, і аналітика. Це може затоплювати психоаналітичний дискурс і бути захистом від звинувачень у неспроможності бачити агресію та деструктивність у матеріалі пацієнта.
Допитливість є частиною фундаментальної концепції психоаналізу: епістемологічного інстинкту, пошуку знання. Це та цікавість, яку Фройд демонстрував у своїй роботі: цікаво почути «спогади» істериків у 1895 році, і все ще цікаво у 1939 році в його останніх роботах розгледіти масштаби, або межі психоаналізу. Фройд припустив цікавість у всіх нас і вважав патологією саме її відсутність.
Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів

Я вважаю, що в основі нападів на психотерапію лежить усвідомлення потенційної сили будь-яких стосунків, що базуються на свідченнях. Кабінет консультанта — це особливе місце, присвячене спогадам. У цьому просторі ті, хто вижив, отримують свободу знати та розповідати свої історії. Викриття насильства в минулому, здійснене навіть у найприватнішому та найконфіденційнішому контексті, підвищує ймовірність публічного викриття в майбутньому. Публічне викриття — саме те, чого злочинці всіляко намагаються запобігти.
Як і у випадках публічного викриття політичних злочинів, злочинці наполегливо боротимуться, щоб їхні злодіяння так і залишилися невидимими, невизнаними та приреченими на забуття.
Чи знову на наших очах розгортається діалектика травми? Варто згадати, що це не перший у історії випадок, коли ті, хто уважно слухав травмованих людей, зазнавали випробувань. І це не буде останнім. Протягом останніх кількох років багатьом клініцистам довелося зіткнутися з тими самими тактиками переслідування та залякування, які тривалий час відчували на собі народні захисники жінок, дітей та інших пригноблених груп. Ми, сторонні спостерігачі, маємо зазирнути в себе, щоб знайти хоч краплину тієї мужності, якої щодня потребують жертви насильства.
Джудіт Герман

Розділ «Насильство» в «Міфі про красу» Наомі Вульф про те, як культ жіночої зовнішності переплітається з реальним і символічним насильством над тілом.
З одного боку-естетизація в медіа: фешн-фотографія та реклама нерідко використовують образи постраждалих жінок, крові, безпорадності просто як стилістичний прийом, зробити картинку «драматичною» чи «привабливою».
З іншого боку-насильство, яке жінки вчаться завдавати собі самі. Дієти, пластична хірургія, виснажливі процедури, які приносять реальну фізичну шкоду в гонитві за недосяжним ідеалом. Це приймається мовчки, бо культура називає це «турботою про себе».
Вульф також показує, що зовнішність часто стає і причиною, і виправданням насильства проти жінок, і проводить ці ідеї крізь теми зґвалтувань, посттравматичного стресу та навіть можливого зв’язку між пережитим у дитинстві сексуальним насильством і потягом до пластичної хірургії в дорослому житті.
Її висновок лишається актуальним: міф про красу це ідеологія, яка примушує завдавати собі шкоди заради чужого схвалення.