Я більше не знаю, як тебе любити.
Раніше це було просто.
Я прокидалася — і першою думкою був ти.
Засинала — трималася за тебе, наче за останню річ у цьому світі, яку в мене ще не забрали.
Я знала, який ти сонний зранку.
Знала, як ти мовчиш, коли втомився.
Знала, як змінюється твій голос, коли ти злишся.
Знала тебе настільки добре, що навчилася читати тебе навіть спиною.
А потім одного дня зрозуміла страшне:
я знаю тебе —
але більше не знаю, ким я є поруч із тобою.
Я стала жінкою, яка ходить навшпиньки у власному домі.
Я слухаю звук ключа в дверях і вгадую по ньому твій настрій.
Я дивлюся на твоє обличчя й думаю не про те, як тебе обійняти,
а про те, чи можна сьогодні говорити.
Я навчилася ковтати слова.
«Мені боляче».
Ковтнула.
«Обійми мене».
Ковтнула.
«Побудь зі мною».
Ковтнула.
«Я сумую за тобою, навіть коли ти поруч».
І це теж ковтнула.
Бо одного разу я зрозуміла:
деякі слова не доходять до людини.
Вони просто падають між вами —
і лежать там, як уламки скла.
Я так довго намагалася бути для тебе красивою.
Зручною.
Тихою.
Терплячою.
Такою, якою мене не соромно показати іншим.
Я дивилася на себе в дзеркало й шукала,
що саме в мені стало недостатнім.
Може, тіло?
Може, обличчя?
Може, волосся?
Може, характер?
Може, я просто перестала бути тією жінкою, яку можна хотіти любити?
І знаєш, що найстрашніше?
Я повірила.
Я повірила чужим словам про себе більше,
ніж власному серцю.
Я перестала фотографуватися.
Перестала дивитися на себе довше кількох секунд.
Перестала купувати собі красиві речі,
бо навіщо, якщо в дзеркалі все одно бачу не жінку,
а список власних недоліків?
А ночами я лежала поруч із тобою
і плакала так тихо, щоб ти не почув.
Ти спав.
А я рахувала твоє дихання
і думала:
«Невже людина може лежати за кілька сантиметрів від тебе
і бути далі, ніж цілий світ?»
Я хотіла не багато.
Не дорогих подарунків.
Не красивих слів для інших.
Не ідеальної картинки.
Я хотіла тебе.
Того тебе, який колись дивився на мене так,
ніби я була цілим його світом.
Я хотіла, щоб ти помітив,
як сильно я втомилася.
Щоб одного разу сам запитав:
«Ти як?»
І дочекався відповіді.
Не для галочки.
Не між справами.
Не дивлячись у телефон.
А по-справжньому.
Я хотіла просто сісти поруч,
покласти голову тобі на плече
і нарешті перестати бути сильною.
Але замість цього я стала сильною настільки,
що одного дня зрозуміла:
мені вже нікому падати.
Іноді я дивлюся на тебе
і мені хочеться кричати.
Не від ненависті.
Від любові.
Від тієї проклятої любові,
яка досі живе в мені,
хоч я вже стільки разів просила її померти.
Я ненавиджу, що досі чекаю твого тепла.
Ненавиджу, що досі здригаюся від твого голосу.
Ненавиджу, що одна твоя ласка
може повернути мене туди,
де я вже майже навчилася жити без тебе.
І найбільше я ненавиджу не тебе.
Я ненавиджу ту себе,
яка досі думає,
що якщо достатньо сильно любитиме,
то її нарешті полюблять так само.
А я ж не просила неможливого.
Я просто хотіла бути твоєю жінкою,
а не тінню поруч із тобою.
Хотіла бути домом,
а не місцем, куди приходять переночувати.
Хотіла бути коханою,
а не зручною.
Хотіла відчувати себе потрібною,
а не терпимою.
І якщо колись я піду,
не думай, що я перестала любити.
Можливо, саме тому й піду.
Бо іноді жінка йде не тоді,
коли любов закінчилася.
А тоді,
коли закінчилася вона сама.
Я просто одного дня прокинуся
і зрозумію,
що більше не хочу випрошувати обійми.
Не хочу боятися тиші.
Не хочу плакати в сусідній кімнаті.
Не хочу щоранку збирати себе по шматочках
і називати це сімейним життям.
І тоді я піду.
Не грюкну дверима.
Не залишу записки.
Просто тихо піду.
Так само тихо,
як роками помирала в тобі
та жінка,
яка колись любила тебе
більше за себе.
І, можливо, найстрашніше буде навіть не те,
що ти мене втратиш.
А те,
що одного дня я перестану хотіти,
щоб ти мене повертав.
#prosa
𝑇ℎ𝑒 𝑓𝑜𝑟𝑔𝑜𝑡𝑡𝑒𝑛 𝑔ℎ𝑜𝑠𝑡 𝑜𝑓 ℎ𝑎𝑡𝑟𝑒𝑑.
