Таке дивне відчуття, мені абсолютно завжди самотньо. І це не питання пустоти всередині чи відсутності цілісного "Я". Це про ніби як невидиму стіну між мною та світом. Відчуття, що тебе ніхто не розуміє і це робить надзвичайно самотньою. Так було завжди і, напевно, буде до кінця днів.

Коли була дитиною, то вміла занурюватись в себе так глибоко, що переставала помічати зовнішній світ. Здається, певним чином я розумію невербальних людей з аутизмом, коли ця стіна потовщується так сильно, що взаємодіяти назовні виглядає надзвичайно безглуздим.

А я би просто хотіла відчути, напевно, любов? Побачити, що я не космонавтка, що самотньо загублена в холодному космосі. І з кожним днем все менше вірю, що це коли небудь можливо.

Так було багато амбіцій, цілей та планів. Але життя в мені тане, а я все частіше відчуваю, як шари скла збільшується.