В 2017 році коли я починала вести канал про лікування менталки, то була сповнена очікувань, надії на позитивні зміни. Що вдасться себе виправити, полагодити, підлаштувати тут й там, щоб нарешті стало нормально.
Останні 2 роки я практично не п'ю препарати (епізодично), не ходжу на терапію, не читаю нічого на психо тему. І можу сказати, що різниці особливої немає та наврядчи я повернуся до активного лікування менталки чи що там це таке взагалі.
Можливо, ці 7 років пройшли набагато легше, якби у мене не було довгих важких схем з великими дозами. Можливо, я б не набрала вагу, можливо, не ходила від одного лікаря до іншого, кожен з яких знов і знов пропонував новий діагноз.
Ці 7 років показали, що немає значення, який він. Не мають значення навіть твої симптоми, якщо ти не можеш їх так передати лікарю, щоб він/вона повірили. Остання пара психіатр-психолог в минулому році казали про ригідність, недовіру як ознаку розладу особистості. Але мені було б цікаво подивитися на людей, які роками намагаються пояснити свої відчуття, і нічого не виходить?
Але ж жити це заважає все одно, чи не так? Щось має бути, щось має полегшити стан. Думаю, що колись наука навчиться диференційовати тривогу, бо вона походу дійсно різна.
Тривога як тривога, тобто про ірраціональний страх не та сама тривога, що при рас чи птср. Наприклад, уникати контакту, бо про те погано подумають, будуть сміятися, засуджувати етц не те саме що уникати контакту, бо це треба зусилля на взаємодію. Колись, можливо, цей внутрішній тремор навчаться бачити дуже швидко і, якщо ми залишимось живі, хотілося б мені знати відповіді хоча б з цікавості.
Лікувати тривогу, депресію, шизофренію, пстр інші розлади сто проц треба. Депру так особливо, її принаймні хоча б можна діагностувати. Терапія кул, якщо вона допомагає.
Ну, а якщо ні. Завжди можна змиритися з тим, що оце єдине, що тобі в житті випало.
Писати в пустоту легко.
