Фантастика

Ларі Нівен, написавши «Світ-Кільце», на цьому не зупинився і через рік опублікував ще один важливий історичний текст.

Якщо серйозно, шукав цю статтю для одного спора і не знайшов українською. Гадаю, багато хто її читав англійською, але все одно – най буде.

https://www.patreon.com/posts/76313902

​​Читаючи книгу Катерини Липи «Теорія архітектури, містика і війна», багато думав. Наприклад, що з десатанізацією України можуть бути деякі проблеми. Надто багата історія у цього питання. ))

(Ну і ще. Пробачте заздалегідь, але люди ми прості. В концепції антропоморфного міста у сучасності не завжди ясно, де має знаходитись голова. Але я думаю, що кожен містянин будь-якого міста завжди чітко вкаже, де знаходиться дупа.)

​​Sons of Darkness by Gourav Mohanty

У харків’ян свої відносини з кришнаїтами. Навіть не будемо згадувати твори Олдєй – пів-Харкова танцювало з нашими кришнаїтами біля ХАТОБУ, чи поруч з Альошою. Я, в усякому разі, танцював. ) Тож, звісно, пройти повз книгу, яку називають сумішшю Аберкромбі, Джорджа Мартіна та Магабгарати, в мене не було ані сил, ані бажання. І це перша фантастична книга в цьому році, яку я не відкладував по десять разів, щоб подивитися новини. Я навіть переклав пролог українською. Руки засвербіли. Сподіваюсь, вийшло непогано.

У Річкових землях Матхураньска республіка ледве тримається у війні з Маґадґанською імперією. Імператор поклявся, що не буде знати спокою, поки не помститься Крішні за зґвалтування доньок і смерть онуків. Крішна й сам би з задоволенням видав тих, хто це зробив, але якщо ти вже зробив державний переворот – маєш нести відповідальність. Втім, після самогубства дочки, імператор оголошує перемир’я, щоб її оплакати. Крішна, звичайно, має власні плани – і намагається використати цей рок миру з максимальною користю, щоб захистити свою державу.

Сусідні регіони теж занепокоєні. Що буде, коли Маґадґан завоює Матхуру? Чия країна буде наступною? Знайомі кожному європейцю питання ще більше підігрівають котел ситуації, який і так вже скоро вибухне.

А тут ще й сваямвара (вибір дівчиною нареченого) в королівстві Панчала намічається, де всі розумні люди передбачають страшне смертовбивство – бо той, хто стане чоловіком принцеси, буде мати змогу об’єднати певні регіони. До того ж туди їде лорд Крішна – і геть усі знають, що де Крішна, там хаос.

Нелегко й оракулам, які намагаються розшифрувати загадкове пророцтво, в якому поява «Сина Темряви» призведе до жахливих наслідків для всього світу.

Перш за все хочу сказати, що вся ця книга – великий земний поклін Аберкромбі. Що там далеко ходити, одна з частин називається «Краще подавати холодним», де фігурує колишній принц Шакуні, раніше славетний воїн, а тепер кат і каліка. Ну, ми всі любили Глокту, хто б утримався? І він не єдиний. Майже усі головні герої так, чи інакше, нагадують знайомих персонажів із «Першого закону».

Сказавши це, хочу трохи здати назад і підкреслити: Гурав Моханті віддає данину письменнику, який його надихнув, але, при всіх очевидних паралелях – це його книга і його персонажі. Які, до речі, мабуть найсильніше, що є у романі. Знаєте, як буває: читаєш книгу, де багато героїв, і деяких доводиться читати через силу, просто щоб сюжет розуміти. В «Синах Темряви» мені сподобались усі. В кожного і кожної є мотив, своя історія і цілі. Усі вони різні, але, кожен по своєму, дуже мотивовані та сильні (і дуже страшні – до речі, аналог Монци тут теж є, і це, мабуть, улюблений мій персонаж).

Закінчуючи свій плутаний відгук на книгу, хочу сказати, що це буде велике явище у грімдарку. Окреме дякую автору за те, що він не смакує мерзотність війни, чи окремих героїв – ніхто з них не є доброю людиною, але вони не чинять зло тому, що їм так побажалось, у всього є причина. І наслідки.

P.S. Думаю, кожен читач швидко відгадає, хто в книзі є аналогом Дев’ятипалого. І все одно розвиток подій здивує. )

Посилання на патреон, пост відкритий, читати можуть усі: https://www.patreon.com/posts/sini-temriavi-74975924

Хочеться писати частіше, але не дуже вдається. То ракета поруч з домом прилетить, то світло вимкне – в Харкові важко імітувати мирне життя. До того ж я не впевнений чи комусь (окрім мене самого) потрібна ця писанина. Втім, ескапізм ще ніколи не здавався мені таким важливим, як зараз. Можна сказати, це головна опора, а може й фундамент, моєї все ще функціонуючої психіки. )
Сам я здебільшого переслуховую старі речі в аудіоформаті, хоча й мучаю зараз одну книжку (а слухаю цикл Cradle by Will Wight – легке чтіво, дуже подобається). Про книжку, сподіваюсь, ще напишу в каналі.

Вичитав в Mental Floss цікавий факт про Ф. Діка. Наше життя завжди визначається сукупністю випадковостей:

«Дік почав читати наукову фантастику, коли йому було десь 12 – та він не цікавився жанром цілеспрямовано. Одного разу він пішов до магазину, щоб купити останній випуск Popular Science, але полиця була пуста. Його погляд наштовхнуся на журнал Stirring Science Fiction і він подумав “Одного чорта назви схожі”, та вирішив взяти його. З тієї пори Дік попав на крючок фантастики. Він розповідав, що, оглядаючись назад, оповіді в журналі були жахливими, але він зміг подавити свою недовіру і насолоджуватися незвичайними казками. Дік почав читати кожного нф-письменника, якого міг знайти, і продовжував слідкувати за жанром до кінця свого життя. В інтерв’ю 1974 року він сказав, що його улюбленими письменниками були Джон Слейдек, Чіп Ділейні та Урсула Ле Гуїн».

І ще сподобалось інтерв’ю індійського письменника Саміта Басу, точніше деякі уривки. Резонують чомусь.

«Я хотів написати прагматичний, але оптимістичний прогноз свого оточення на найближче майбутнє. Я живу в Делі вже багато років, і, як би погано там не було, ви не можете побачити місце, де живете, як антиутопію - це також місце для ваших романів, ваших офісних комедій, неохочих пригод, крутих міських драмеді, святкових ідилій. Ви живете в цьому багатовкладковому дивному хаосі, який змушує вас усвідомлювати власні привілеї, тому що ви знаходитесь поблизу людей, умови життя яких надзвичайно складні, особливо в політично апокаліптичні часи. І це переконує вас – або, принаймні, мене – що б не сталося, як би погано не було, люди в цьому місті – чи будь-якому іншому – переживуть, тому що у них немає вибору. Не тому, що вони пасивні, а тому, що вони звикли до того, що всі системи підводять їх, і завжди чіплятимуться за надію. І якщо у вас є надія, якщо у вас є ціль, ви не живете в антиутопії, навіть якщо вона виглядає такою ззовні.

Якщо ви подивитеся на будь-які визначення антиутопії, вони описують сучасну реальність для більшості населення світу. За винятком окремих кишень та демографічних груп у кількох розвинених країнах і, можливо, кількох райських островів, які не мають корисних ресурсів чи стратегічної цінності, у будь-якій точці світу ми живемо в півгодини їзди від антиутопії, яка вже тут, але розподілена нерівномірно (1). Але я вважаю, що вимогою для антиутопії є дистанція, тому що антиутопія вимагає того внутрішнього вуайєристського трепету, коли ви дивитесь на жахливі системи, немислимі реалії у фантастиці або в новинах десь далеко, і думаєте, що це легко може статися з вами, і відчуваєте вину за те, що відчуваєте полегшення, що це ще не трапилося, зберігаючи при цьому свою бездоганну, цілком виправдану, часто необхідну здатність дивитися у бік від жахливих речей, що відбуваються в безпосередній близькості від вас, бо не дивитися у бік було б надто важко. Без дистанції, без абстракції немає антиутопії: це просто повсякденне життя. Є чудовий фрагмент Едді Іззарда, де британці приїжджають до Індії і кажуть, що земля тепер їхня, а місцеві жителі кажуть, що ні, ми тут живемо, і британці запитують їх: у вас є прапор? Антиутопія - це прапор».

(1) Як бачимо в Індії Гібсона теж читають і люблять. ))

​​Напишу трохи про Неб’юла, бо є приємна новина з «минулого» життя.

Премію за кращій роман отримав Ф. Джелі Кларк з «Господарями джинів», який я, свого часу, переклав російською. Особисто я це розцінюю як свідоцтво бездоганності свого смаку.

Кращою повістю оголосили And What Can We Offer You Tonight Премі Мохамед. Я не читав саме цю річ, але довелося читати її дебютний роман Beneath the rising . Він непогано написаний, хоч мене дуже дратував головній герой. Є відгук російською.

Жодна з великих фантастичних премій останніх часів не проходить без гучного скандалу. Неб’юла виключенням не стала. І цього разу скандал дійсно гучній та досить цікавий. Відзначилась Мерседес Лекі, яка отримала грандмастера фантастики і втратила цей титул менш, чим за 24 години – це рекорд. Виступаючи на майстер-класі «Роман в нф та фентезі» Лекі використала расовий слюр, розповідаючи про Семюела Ділейні вона назвала його «кольоровим письменником». Чи так вирішили організатори премії, бо сам Ділейні в фейсбуці пише:

«Кольоровими пані» називали себе мої тітоньки Бесі та Седі, сам я надавав перевагу слову «чорний» (з маленької «ч», на основі мого досвіду в 68 році, коли активісти змінили країну з «нігерів» до бажаного терміну Дюбойса). Серед кольорових чи чорних, чи негрів це не було проблемою – оскільки науково немає такої речі, як раса, всі терміни – то соціальні конструкти. Зі всією повагою до всіх, кому більше 60, немає «поганих слів»; це залежить від словникового запасу, з яким ви росли. (Наказне застосування та граматика, то з самого початку згубна справа). Мені б хотілось побачити як інституції прибирають руки від розмовної мови немолодих людей. Мерседес Лекі молодше за мене на 8 років і живе в місті, яке я люблю. В неї є мій дозвіл називати мене так, як вона побажає. «Людина кольору» - дуже незграбне звертання (я б і сам його не використовував); мій дід по батькові народився рабом, і там, де він жив, були помісі корінних американців та білих – у слова «кольоровий» не було негативних конотацій серед людей моєї родини, чорних чи білих.


І на цьому я з Неб’юла завершую. Є більш важлива новина. Науковці невдало (?) відредагували геном хом’ячків, що привело до створення гіперагрессивних чудовиськ. (Як людина, покусана одним за таких хижаків - навіть без редагування геному – хочу сказати, що кожен з цих хижаків повинен сидіти за гратами! Це принципова точка зору.) Пухнасті монстри атакують все живе навколо, але стають більш соціальними. Я так собі розумію, що криваві вбивства вони супроводжують приємними розмовами. Арсенал елітних біолабораторій поповнюється, поруч з птахами-вбивцями та рапанами-людожерами з’явились хом’яки-термінатори. Слава Україні, що тут ще скажеш.

Продовжуючи тему жахів. Марвел підписав угоду на розміщення CGI Стена Лі в усіх майбутніх фільмах. Так виглядає некромантія реального світу. Ну, чи кіберпанк, в залежності від того, якому жанру ви віддаєте перевагу.

Ще до кіберпанку. Виробники сирів Parmigiano Reggiano додають до свого сиру мікрочипи, сподіваючись таким чином боротися з підробками. Китайський чорний ринок сирів досягає мільярдів доларів незважаючи на всі спроби з ним боротися. Подивимося, чи допоможуть італійцям їх чипи. (Прихильники теорій змови вже задаються питанням, чи не спроба це чипувати людей, поміщаючи шпигунські пристрої в їх шлунки.)

​​Написав відгук на "Все скрізь і одразу". Якщо стисло: дуже сподобались деякі сцени, але сам фільм справляє змішане враження.

(Так, тепер цей канал буде вестися українською.)

​​Последний, думается, отзыв в этом году.

«Империя тишины» меня впечатлила, как несложно догадаться по двум (!) отзывам, которые я написал в канале:

https://t.me/fantasy_sf/725

https://t.me/fantasy_sf/1256

Пусть у меня были свои претензии к первому роману, в целом это очень профессиональная космоопера, крепкая, продуманная и ладно скроенная. «Ревущая тьма», к счастью, оказалась не хуже, хоть продолжение оказалось неторопливым (а монологов и рефлексии Адриана стало, кажется, только больше).

Цикл «Пожиратель солнца» разворачивается в далеком будущем. Человечество давно покинуло Землю и заселило тысячи миров. И хотя звездная империя (устроенная по образу и подобию Римской) процветает, последние несколько сотен лет несколько омрачены постоянными сражениями с воинственной расой инопланетян – сьельсинами. И похоже Адриан нашел способ разрешить этот конфликт.

«Ревущая тьма» начинается через пятьдесят лет после событий первого романа. Все это время Адриан Марлоу провел в поисках мифической планеты Воргоссос. Юноша заматерел, обзавелся собственным отрядом наемником, состоящим из бывших гладиаторов и легионеров. К тому же он возит за собой груз замороженных пленных сьельсинов, надеясь, что они помогут ему в переговорах с таинственным хозяином этой планеты. Но, разумеется, найти миф не так уж просто, на пути Адриана множество препятствий, а у Империи есть собственные планы – и они не совпадают с намерениями Марлоу.

«Ревущая тьма» куда мрачней «Империи». Само построение книги (в виде мемуаров уже пожилого героя) еще с первой книги намекает, что идеалы и надежды Адриана будут разрушены. К тому же во втором романе значительно меньше экшна – зато больше фантастики: нам наконец покажут культуру сьельсинов, другие миры, которые не входят в Империю, добавят интриг, биопанка – Руоккио, видимо, решил развить и развернуть свой мир. И мир у него получился интересным и большим. Где-то на середине книги мне показалось, что роман затянут – но концовка окупает все затянутости.

Продолжение радует. Бывает, что авторы циклов выстреливают первой книгой, а потом происходит… какая-нибудь беда (вспомнить того же Ротфусса, которого так любит Руоккио). К счастью, с «Пожирателем солнца» этого не произошло, а у меня теперь уж точно есть цикл, за которым стоит следить.

​​Возвращаясь к моему марафону перечитываний (и дочитываний, но об этом чуть позже).

Франсис Карсак, давно позабытый на своей родине, всегда занимал особенное место в моем сердце. Так уж сложилось, что именно у него я впервые увидел разумное животное – спутника и фамильяра главного героя – в «Львах Эльдорадо» (до сих пор помню мягкую обложку и выпадающие листы, кажется это было киевское издание) и именно у него я впервые наткнулся на фантастическую робинзонаду. Речь, разумеется, о «Робинзонах космоса».

Это приключенческая фантастика в практически первозданном виде. В результате катастрофы большое количество людей с Земли попадают в иной мир, который, с присущим пионерам воображением, называют Теллусом. Невольным колонизаторам придется преодолеть немало сложностей, как внутренних, так и внешних, чтобы приспособиться к новой жизни и адаптировать новые территории под себя.

«Робинзоны космоса» вышли в 1955 году. И сейчас они, естественно, выглядят наивновато. Уже сам подход автора «мы не можем ждать милости у природы, взять их – вот наша задача», по нынешним временам вызвал бы волну осуждения и протестов. Вызывает вопросы отношение к женщинам (впрочем, как в большинстве фантастики того периода). И, как и в книге Дефо, удача главных героев невероятна, объяснить ее можно только вмешательством Провидения. Но в «Робинзонах» есть то, чего так не хватает современной фантастики: вера в человеческий разум, оптимизм и дружба, какая бывает только в старых приключенческих романах. Он ностальгический, это реликт «золотой эпохи» фантастики, когда писатели еще не боялись космоса, а новые миры были мечтой, а не фобией. Может быть это чувства старого фаната, но при всей простоте книги – от нее остается очень теплое чувство. Даже несмотря на внутренние конфликты и убийства. Комбинация производственного, авантюрного и военного романа – сейчас наверное только Вейер позволяет себе писать книги с прямым, как рельса, сюжетом.

В общем, тот случай, когда видишь все недостатки романа, но все равно получаешь удовольствие.

​​Роберт Маккаммон «Граница»


Больше всего у Маккаммона я люблю «Жизнь мальчишки», может быть потому что книга безумно напоминает мне Брэдбери и в принципе здорово выбивается из его творчества. Но следом за ней, почти без отрыва, идет «Песня Сван». И поэтому, когда я прочитал аннотацию «Границы», это была чистая радость – Маккаммон вернулся к смеси нф и ужасов! Ожидания мои и оправдались, и не очень. Да, «Граница» - это нф-триллер с хоррором. Но нет, это не «Песня Сван».


Действие «Границы» начинается через два года после появления двух инопланетных армий на Земле. Но это альянс (к большому, как выяснилось, сожалению). Планета становится полем боя для двух враждующих рас, причем что именно им так приглянулось – непонятно, но в процессе они превратили Землю в руины. Их не интересуют ни ресурсы, ни население – да и к моменту, когда начинается роман, от них мало что осталось. Оружие человечества бесполезно, а выживших можно посчитать по пальцам. Нашей цивилизации пришел конец.

Или нет? Возможно подросток по имени Этан окажется спасителем человечества, новым Мессией, которые подарит Земле новую надежду. Если, конечно, не доведет начатое инопланетянами до конца.

Маккаммон как всегда хорош в описаниях ужасов апокалипсиса – сцены с Серыми людьми особенно западают в душу. Отличные сцены боев – напряженные и динамичные, будто фильм смотришь. И это лучше всего описывает книгу. «Граница» напоминает голливудский блокбастер, со всеми его достоинствами и недостатками. У автора хорошо получается прописывать героев – но это знакомые из фильмов образы, сюжет напоминает смесь «Дня независимости» и «Ходячих мертвецов». Множество ярких сцен, находок – в итоге получается экшн-триллер, который читается легко и быстро. Это качественная развлекательная фантастика, и если хочется напряженный постапокалипсис – отличный вариант. Но это не «Песнь Сван» и даже ей не притворяется.

Все-таки любителям фантастических триллеров рекомендуется. Не так уж много подобных книжных коктейлей, а в мастерстве этого писателя сомневаться не приходится.

​​Я уже когда-то читал «Мастера печали» на английском, и даже писал на книгу отзыв. Но вот узнал, что вышла вторая часть, а первую перевели на русский, так что решил освежить.

И впечатления остаются прежними. Колл смешивает Ротфусса, историю Энакина Скайуокера, добавляет достаточно глубокую мифологию – и разворачивает все это в скоростной, динамичный роман, все события которого происходят буквально в несколько дней. Суровая антимагическая академия, приключения, бои, испытания и, разумеется, где-то на горизонте маячат грандиозные свершения. Но свершения ожидают Аннева в следующих томах – «Мастер печали» довольно камерный роман, все происходит в пределах одной деревни и ее окрестностей. История то ли мессии, то ли властелина тьмы только начинается. Впрочем, в отличие от Энакина, чем дело закончится для нашего героя пока неясно. Искалеченная рука юноши вполне может намекать, что автор решил соединить истории обоих Скайуокеров.

Пожалуй, самое любопытное в романе – это странная и довольно непривычная смесь жанров. Колл объединил стандартное подростковое фэнтези с гримдарком. И, в общем, это создает определенный эффект: роман взросления, где легкая, почти игривая интонация периодически прерывается кровавыми сценами и постепенно омрачается вместе с вынужденным развитием героя. Детство (какое уж есть) Аннева заканчивается пора на работу пришло время погрузиться в жестокий взрослый мир. И во втором томе обещают дальнейшее «грехопадение» Аннева, его постепенное превращение в Дарта Вейдера.

Первый роман, несмотря на нагнетаемую мрачность, читается очень легко и быстро. Пусть автор движется от клише к клише, делает он это с явным знанием и любовью. Любители фэнтези узнают практически каждую сцену и, при некотором усилии, смогут соотнести их с первоисточниками, но Колл добавляет им определенный твист и, в конце концов (снова повторю предыдущий отзыв), клише существуют именно потому, что читатели их любят.)

Хорошая развлекательная книга, многообещающее начало цикла. И хоть концовка явно указывает на продолжение, «Мастер печали» вполне самостоятелен, за что автору отдельное спасибо.